Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

14

 Розділ 14

Минуло два тижні...

— Тату, ти не знаєш, куди зник Дем'ян? Чому його немає вдома? — запитала я у батька, коли ми снідали разом на кухні.

Я намагалася тримати голос рівним, але всередині мене розгоралася справжня буря. Уже третій тиждень у домі коїться щось дивне. Дем'ян зник, наче розчинився у повітрі. Його телефон вимкнений, і жодного способу зв'язатися з ним немає. Спершу я думала, що він поїхав у справах і ось-ось повернеться. Але час минав, а він так і не давав про себе знати.

Моє серце було наповнене тривогою і страхом. Чи не сталося з ним щось погане? Чи, може, він просто вирішив зникнути на певний час без пояснень? Але чому? Чому саме зараз?

Сьогодні я мала їхати до клініки на УЗД. Це було важливо для нас обох, і я дуже хотіла обговорити це з Дем'яном. Його підтримка завжди була моєю опорою, а тепер я почувалася такою самотньою і розгубленою.

— Не знаю, Лідо, — похитав головою тато, ховаючи очі. — І Поліна теж не знає. Я вже питав у неї. Він не з'являється вдома з того дня, як привезли особисті речі Еліни.

Його слова, мов ніж, різонули мене. Ім'я Еліни звучало так, ніби відкрило стару, незагоїну рану. Чому речі Еліни стали тією межею, після якої Дем'ян зник? Що такого могло статися?

Я відчула, як у грудях розливається хвиля тривоги, що змінюється на підозру. А якщо він у біді? А якщо він просто втікає від себе? А може, щось у його минулому повернулося і тепер переслідує його? Мій розум плутався у здогадках, але відповіді були за зачиненими дверима.

Я стиснула кулаки, намагаючись придушити паніку, що підступала до горла. Треба було щось робити, шукати, дізнаватися, але з чого почати? І чому тато здавався таким стриманим? Можливо, він знає більше, ніж говорить?

Я підняла очі на батька, шукаючи в його погляді хоч якусь підказку. Але він лише зітхнув і, здавалося, знову відгородився стіною мовчання.

— Мені треба їхати до клініки на УЗД, — сказала я, намагаючись приховати хвилювання в голосі.

Тато лише кивнув, не підіймаючи очей від чашки з чаєм. Його мовчання гнітило мене ще більше.

Я піднялася з-за столу, відсунувши стілець, і попрямувала до своєї кімнати. Але, щойно зачинила двері, хвиля тривожних думок накрила мене з новою силою.

"Де ти, Дем'яне? Чому ти зник? Що сталося з тобою?" — ці питання крутилися у моїй голові, мов заїжджена платівка.

Я підійшла до дзеркала, розгублено дивлячись на своє відображення. Мої очі видавали втому й безсонні ночі, проведені в роздумах і тривозі. Щось було не так. Я це відчувала шкірою. Відчуття, що Дем'ян зник не просто так, розривало мене зсередини.

Моя рука мимоволі потягнулася до телефону. "А якщо ще раз спробувати? Може, цього разу він відповість?" Я швидко набрала його номер, але відповіддю був лише холодний механічний голос оператора: "Абонент поза зоною досяжності".

Я опустила телефон на стіл, важко зітхнувши. Серце стискалося від поганих думок.  

Відчуття безпорадності гнітило. Я підійшла до вікна й вдивлялася у вулицю, немов сподіваючись побачити його силует, що повертається додому. Але внизу було порожньо. 

Я вдихнула на повні груди, намагаючись зібратися. Часу на роздуми більше не було. Я вже й так спізнювалася на візит до лікаря.

 

Я вийшла з таксі біля клініки й затрималася на мить перед входом. Гаряче повітря  літнього ранку обпікало щоки. Хоч якась відволікаюча реальність у той момент, коли думки про Дем’яна не давали мені дихати. Чому він зник саме зараз? У такий важливий для нас період?

Зайшовши всередину, я відчула, як  запах антисептика і стерильності накриває мене. Чому я так дивно відреагувала на нього?  Адміністратор привітно посміхнулася й повідомила, що лікар чекає мене в третьому кабінеті. Я кивнула й попрямувала до дверей.

Кабінет був, як і завжди, чистим, з білими стінами і ледь чутним гудінням апарату для УЗД. Веніамін Вольфович підвівся, щойно я увійшла.

— Доброго дня, Лідо. Як ви себе почуваєте? Готові до обстеження?

— Так, — коротко відповіла я, намагаючись не показати хвилювання.

Я лягла на кушетку, оголивши живіт. Холодний гель змусив мене здригнутися, але я одразу зосередилася на екрані. Чорні й сірі плями, що змінювалися, нічого мені не говорили. Лише лікар знав, що там насправді.

Спочатку все здавалося звичайним. Він мовчки водив датчиком, зосереджено дивлячись на монітор. Але потім я помітила, як змінюється його вираз обличчя. Спокій поступово зник, а на його місце прийшло щось інше — тривога чи сумнів?

Моє серце почало битися швидше.

— Щось не так? — запитала я, намагаючись зберігати спокій, хоча в голосі прозвучала нотка паніки.

Лікар зупинився, глянув на мене й швидко відвів очі.

— Я зараз усе перевірю, не хвилюйтеся, — сказав він, але його голос був надто рівним, надто стриманим.

Я відчула, як у грудях щось стискається. Мої думки понеслися хаотично: "Що він побачив? Чому мовчить? Що зі мною не так? Це якось вплине на процедуру зачаття?"

Він знову водив датчиком по моєму животу, здавалося, ще уважніше, ніж раніше. Його погляд не відривався від монітора, а обличчя ставало все напруженішим.

— Лікарю, будь ласка, скажіть мені правду. Що відбувається? — слова вирвалися самі, я більше не могла мовчати.

Він відклав датчик і обережно витер гель з мого живота. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах читалося щось, що змусило мене похолонути.

— Лідо, я зараз викличу ще одного спеціаліста, щоб підтвердити свої висновки. Зачекайте тут, добре?

Його голос звучав надто нейтрально, але ці слова були, як грім серед ясного неба. "Що підтвердити? Чому ще один спеціаліст? Що зі мною?"

Я лежала на кушетці, дивлячись у стелю, і відчувала, як мене накриває хвиля паніки. Моє серце билося так голосно, що я майже не чула, як він вийшов із кабінету.

Двері відчинилися, і Веніамін Вольфович повернувся до кабінету разом із ще одним лікарем. Це був чоловік середнього віку з коротко підстриженим волоссям і суворим виразом обличчя. Вони навіть не подивилися в мій бік, одразу попрямували до апарату.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍