Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Розділ 15

Емма

- Як же я рада тебе бачити, подруго, - Алла поспішає назустріч мені і накидається з обіймами, щойно я переступаю поріг її маленького, затишного кафе.

У денний час доби тут зазвичай малолюдно і сьогоднішній день на щастя не є винятком. Моя подруга і колишня колега по модельному бізнесу і я можемо дати волю своїм емоціям від зустрічі один з одним. Нас пов'язує не один рік спільної діяльності на терені нещадного і жорсткого світу високої моди.

- Ух, знаєш, мені стільки тобі треба розповісти, - я з полегшенням плюхаюся на крісло і стискаю руками віскі, не знаючи, з чого почати свою розповідь про пригоди. - Я б не відмовилася від ...

- Що тобі зробити? Каву? Чай? - дівчина перебиває мене вже прямуючи до стійки бару.

- Води, просто води, - втомлено кажу їй навздогін.

- Клієнтів мало і я зможу посидіти з тобою - бачиш, - Алла обводить руками своє підприємницьке дітище, красномовно натякаючи на занепад свого бізнесу, коли повертається до мене з тацею. - Що робити ? Якщо далі так піде, то моя мрія розбагатіти стане нездійсненною.

- Ти не хочеш дослухатися до моїх порад. Поки погода дозволяє, ти могла б виставити столи на вулицю. Дуже шкода, що з останньої нашої зустрічі ти так і не спромоглася це зробити.

- Ха! І потім не звести кінці з кінцями все життя? Ти погано знаєш місцевих заправил. Вони ж господарі життя! Миттю з’являться і вимагатимуть додаткову мзду.

- Що так? Притискають?

- Уяви, що так. Є клієнти, немає клієнтів, а данину щомісяця винь та поклади.  Навіть ремонт не в змозі зробити.

- Так, ти маєш рацію, ремонт тут не завадив би, бодай освіжити трішки, - я байдуже озираюся навкруги... Але ж ти не мусиш сама все це тягнути. Що, так і не з'явився той єдиний, гідний бути «наближеним» у твоєму житті?

- А чи не підкажеш, де взяти принца, що підходить мені за всіма статтями?

- Не знаю. Мені завжди здавалося, що у тебе з цим проблем не було. Але відсутність принца - ще не привід бути самій і братися за непосильні справи. Могла б обзавестися кимось і простішим, рангом нижче, - я намагаюся уважно вдивитися в її очі. Мені здається, що подруга лукавить зі мною, повідомляючи про свою самотність.

- Ой слухай, Емма! Що за критика? Я давно вже не дівчинка, щоб без розбору кидатися на першого зустрічного.

- Це я чула вже тисячу разів. Не вірю, що так все погано.

- Я теж, - каже розгублено подруга.

 - Алло, - з губ моїх так і рветься зізнання про своє лихо, але я навіть не знаю, як підступитися до розповіді, з чого почати, щоб бути стислою і донести до подруги горе, яке спіткало мене.

- Що коїться! Жах! - чуються вигуки присутніх відвідувачів кав'ярні. 

На екрані ввімкненого телевізора транслюється репортаж про кричущу подію в нашому місті, і погляди всіх відвідувачів приковуються до нього.

Шум вхідних дверей, що різко відчинилися, змушує мене відволіктися, і я, чекаючи появи Артура, спрямовую свій погляд на них, сподіваючись його побачити.

У приміщення вривається група людей. Двоє чи троє. І чомусь одразу стає зрозумілим, що разом із їхнім приходом у приміщенні оселяється небезпека. Виникає загальне збентеження і настає гнітюча тиша, порушувана лише звуком працюючого телевізора. Відвідувачі кафе, які щойно емоційно реагували на новину про терористичний акт у нашому місті, як за командою замовкають і завмирають.

Чоловік за сусіднім столиком упускає пляшку, лунає звук розбитого скла. Миттєво гримить постріл - у всіх новоприбулих блискавично опиняються пістолети в руках. Вони спрямовують їхні дула в наш бік, а один із них натискає на курок, піднявши зброю вгору.

Перед тим, як опинитися під столом, я краєм ока помічаю, що обличчя того, хто стріляв, прояснюється, коли його погляд натикається на мене. Не наважуючись піднімати очі зі свого укриття, бачу тільки, як чиїсь ноги прямують у мій бік.

Просувається чоловік із певними труднощами - обмежене за площею приміщення кав'ярні зі столиками майже впритул один до одного й тіла людей, що лежать на підлозі зі страху опинитися на мушці стрільця, змушує його лавірувати й високо піднімати ноги.

Витріщивши очі, дивлюся я на те, що коїться навколо.

Хтось у паніці прагне просунутися ближче до виходу, хтось відповзає подалі від епіцентру небезпеки за високу стійку бару в надії знайти там притулок. У когось істерика.

 Подолавши правець від страху бути застреленою, впадаю в уявну метушню про те, що робити. Простір оглушують жіночий моторошний вереск і жорстке «стояти!» чоловічим, гнівним басом.

А той чоловік, що прямує до мене, раптом зупиняється, робить ще кілька кроків, його черевики вже виразно маячать перед моїми очима, тупцює кілька миттєвостей, лунає глухий звук удару, коліна його підгинаються, і він падає на підлогу просто поруч зі мною.

Спонукувана суто людським співчуттям, присуваюся до нього і намагаюся розгледіти його обличчя. Чоловік судорожно хапаючи повітря ротом, вимовляє нечленороздільні звуки. Зрозуміти нічого не вдається, крім хіба що ознак страждання на його багряному обличчі.

Збагнути що відбувається на передньому плані подій, оцінити ситуацію мені заважає моя позиція - я все ще під столом і в незручній позі. Але розумом я розумію, що найрозумніше - це тікати звідси треба якомога швидше, а шлях до дверей заблокований, і це наразі не наш з Аллою шлях порятунку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍