Читати книгу - "Буря Мечів"

так, що Джон був певен: зараз він униз гримнеться.— Попався, попався, попався!

Долинало ревіння вогню. В поле зору потрапив охоплений вогнем велет: він спіткнувся й покотився по землі.

І тут раптом почали розбігатися мамонти — тікали нажахано від диму й вогню, врізаючись у тих, що позаду. Ті, своєю чергою, теж розвернулись і погнали; велети й дикуни розбігалися з їхньої дороги. За мить почав розвалюватися весь центр бойового порядку. Вершники на флангах вирішили, що їх покинули, й собі повернули назад, хоча жоден з них навіть не був поранений. Навіть колісниці покотили назад, так нічого й не зробивши: полякали тільки своїм виглядом і гуркотом. «Якщо вже вони зламаються, то зламаються з тріском»,— думав Джон, спостерігаючи, як дикуни відступають. Усі барабани стихли. «Як тобі така музика, Мансе? Тут ти дорнянина жінку не пізнав?»

— Є в нас поранені? — запитав він.

— Кляті вилупки мені в ногу поцілили,— Зайвий Чобіт висмикнув стрілу й помахав над головою.— В дерев’яну!

Нестройно полетіли радісні вигуки. Схопивши Оуена за руки, Зі закружляла його, а тоді в усіх на очах поцілувала довгим поцілунком. Джона вона теж хотіла поцілувати, але він, стримавши її за плече, лагідно, але твердо її відтрутив.

— Не треба,— сказав він. «Досить з мене поцілунків». Знагла він відчув, що ледве стоїть, а нога пече від коліна до паху. Він навпомацки пошукав милицю.— Пипе, проведи мене до кліті. Грене, тепер Стіна твоя.

— Моя? — вигукнув Грен.

— Його? — вигукнув Пип. Важко було сказати, хто з них нажаханий більше.

— Ну,— затинаючись, мовив Грен,— н-ну, а що мені робити, як дикуни знову атакуватимуть?

— Зупиниш їх,— сказав Джон.

Коли спускалися вниз у кліті, Пип скинув шолом і витер чоло.

— Мерзлий піт. Яка бридота — мерзлий піт! — розсміявся він.— Боги, в житті не був я такий голодний. Я б зараз цілого тура зжер, присягаюся. Як гадаєш, Гоб нам Грена приготує?

Та коли він глянув на Джонове обличчя, сміх урвався.

— Що таке? Нога?

— Нога,— погодився Джон, бо слова насилу давалися.

— Не битва ж, правда? Ми ж виграли битву.

— Спитаєш мене, коли я побачу браму,— похмуро кинув Джон. «Мені б зараз багаття, і гарячого поїсти, і тепле ліжко, і чогось від болю в нозі»,— мріяв він подумки. Але спершу слід перевірити тунель і з’ясувати, що там сталося з Доналом Ноєм.

Після бою з тенійцями брати витратили майже цілий день, розчищаючи внутрішню браму від криги й потрощених балок. Пейт Брудний Баняк, Кегз і ще дехто з будівничих гаряче сперечалися, що сміття слід просто лишити, де є: це буде ще одна перешкода для Манса. Але це б означало неможливість обороняти тунель, а Ной такого допускати не збирався. Якщо розставити людей біля душників, а також лучників і списників за кожними внутрішніми ґратами, кілька рішучих братчиків зможуть відбити напад стократ численніших дикунів, завалюючи прохід трупами. Ной не збирався дозволити Мансу Рейдеру вільно пройти крижаний тунель. Отож за допомогою льодорубів, лопат і мотузок уламки сходів відтягнули геть і розкопали браму.

Джон чекав біля холодних залізних ґрат, поки Пип сходить до мейстра Еймона по запасний ключ. Дивина: повернувся він не сам, а з мейстром Еймоном і з Клайдасом, який ніс ліхтар.

— Коли закінчите, прийдеш до мене,— мовив старий до Джона, поки Пип вовтузився з ланцюгами.— Слід поміняти тобі бинти й поставити нову припарку, та й від болю тобі не завадить трохи сновійного вина.

Джон слабко кивнув. Двері розчахнулися. Пип рушив перший, за ним Клайдас із ліхтарем. Джон заледве встигав за мейстром Еймоном. Зусібіч тиснули крижані стіни; він відчував, як холод пронизує до кісток, як давить згори тягар цілої Стіни. Відчуття було, наче входиш у пащу крижаного дракона. Тунель зробив поворот, потім іще один. Пип відімкнув наступні залізні ґрати. Пішли далі, зробили ще поворот — і тут побачили вдалині світло, слабеньке й бліде у товщі криги. «Кепські справи,— одразу зрозумів Джон.— Зовсім кепські».

— Кров на землі,— сказав Пип.

Останні двадцять футів тунелю стали полем бою і могилою. Зовнішні дубові двері, окуті залізом, були порубані й розбиті, зірвані з завіс, і серед уламків усередину заповз один з велетів. Ліхтар заливав жахливу сцену похмурим червонястим світлом. Пип відвернувся — його вивернуло, а Джон піймав себе на тому, що заздрить сліпому мейстру Еймону.

Ной з товаришами чекали дикунів усередині, за масивними залізними ґратами, як оті двоє, які щойно відімкнув Пип. Два арбалети випустили дюжину стріл у велета, який пробивався вперед. Потім у бій, мабуть, вступили списники, штрикаючи його через ґрати. Та велету вистало сили дотягнутися рукою і скрутити шию Пейту Брудному Баняку, потім вчепитися в залізні ґрати й розсунути штаби. Під ногами валялися шматки розірваного ланцюга. «Один велет! Усе це — робота одного-єдиного велета».

— Всі загинули? — стиха спитав мейстер Еймон.

— Так. Останній — Донал.

Меч Ноя глибоко, мало не до руків’я, застряг у горлянці велета. Джон завжди вважав зброяра здорованем, але, затиснений у велетових дебелих руках, той здавався зовсім дитиною.

— Велет йому хребет переломив. Не знаю, хто з них помер перший...— Джон узяв ліхтар і підніс ближче, щоб краще роздивитися.— Маґ.

«На світі я велет останній». Джон відчув дивний смуток, але зараз не було часу на смуток.

— Це Маґ Могутній. Король велетів.

Він відчув, як йому бракує сонця. В тунелі було страшенно холодно й темно, а сморід крові та смерті був просто задушливий. Джон віддав ліхтар назад Клайдасу, протиснувся крізь тіла й погнуті штаби та рушив до світла, щоб визирнути за розтрощені двері.

Дорогу частково перегородила туша дохлого мамонта. Коли Джон протискався повз, його плащ зачепився за один з бивнів звірюки й порвався. Знадвору лежало ще три велети, напівзавалені камінням, грязюкою і застиглою смолою. Де-не-де вогонь підтопив Стіну, від неї повідвалювалися чималі шматки криги й розбилися на почорнілій землі. Джон підвів голову — поглянути, звідки вони відпали. «Звідси Стіна здається велетенською, і таке враження, наче вона просто розчавить тебе».

Джон повернувся в тунель, де чекали решта.

— Слід, наскільки зможемо, полагодити зовнішні двері, а тоді завалити цю ділянку тунелю. Камінням, льодом, чим завгодно. Якщо зможемо, аж до других ґрат. Командування на себе має взяти сер Вінтон, він останній лицар, але починати треба вже, велети повернуться — ми й кліпнути не встигнемо. Треба сказати йому...

— Кажи