Читати книгу - "Буря Мечів"

йому, що хочеш,— лагідно мовив мейстер Еймон.— Він усміхнеться, кивне й забуде. Тридцять років тому серу Вінтону Стауту не вистачило дюжини голосів, щоб стати лордом-командувачем. І з нього був би гарний керівник. І десять років тому з нього ще був би гарний керівник. А тепер уже ні. Ти знаєш це незгірше, ніж знав Донал, Джоне.

То таки була правда.

— Тоді керуйте ви,— мовив Джон до мейстра.— Ви провели на Стіні все своє життя, брати підуть за вами. Нам слід зачинити браму.

— Я мейстер, я вдягнув ланцюг і дав обітницю. Мій орден служить, Джоне. Ми роздаємо поради, а не накази.

— Хтось же має...

— Ти. Ти маєш узяти керівництво на себе.

— Ні.

— Так, Джоне. Це не надовго. Лише поки не повернеться гарнізон. Тебе обрав Донал, а перед ним — Кворин Піврукий. Лорд-командувач зробив тебе своїм стюардом. Ти — син Вічнозиму, племінник Бенджена Старка. Або ти, або ніхто. Стіна в твоїх руках, Джоне Сноу.

Арія

Щоранку, прокидаючись, Арія відчувала в грудях пустку. Це був не голод, хоча й голод частенько теж. Це була порожнеча, діра, де колись билося серце, де колись жили її брати і батьки. Ще й голова боліла. Не так жахливо, як перше, але й досі сильно. Проте до цього Арія вже звикла, і шишка нарешті почала зменшуватися. А от діра в грудях нікуди не дівалася. «І ніколи ця діра нікуди не подінеться»,— казала собі Арія, лягаючи спати.

Були ранки, коли взагалі не хотілося прокидатися. Арія, зіщулившись під плащем і міцно заплющивши очі, намагалася знову заснути. Якби Гончак не чіпав її, вона би день і ніч тільки спала.

І снила. Це було найприємніше — сни. Їй майже щоночі снилися вовки. Велика вовча зграя з нею самою на чолі. Вона була більша за всіх, дужча, спритніша, швидша. Здатна обігнати коня і здолати лева. Коли вона щирила зуби, люди розбігалися; черево в неї рідко бувало порожнє, а хутро добре зігрівало, навіть коли віяв холодний вітер. З нею були брати й сестри — численні, люті, жахливі, вони належали їй. Вони її ніколи не покинуть.

Та якщо ночі вона проводила з вовками, то всі дні її належали псові. Щоранку Сандор Кліган змушував її вставати — хотіла вона того чи ні. Лаяв її своїм хрипким голосом або ж силоміць ставив на ноги і трусив. Одного разу вилив їй на голову цілий шолом холодної води. Арія підстрибнула, відпльовуючись і обтрушуючись, і спробувала його копнути, але він тільки розреготався. «Сушися, а потім нагодуєш клятих коней»,— звелів він, і довелося слухатися.

Коней тепер було двоє: Невідомець і ще гніда кобила, яку Арія назвала Боягузкою, бо Сандор сказав, що вона, певно, втекла з Близнючок так само, як і вони. На кобилу вони натрапили на ранок після різанини: та блукала в полях без вершника. Гарна була коняка, але Арія терпіти не може боягузів. «Невідомець би не тікав, а бився». Проте Арія ходила за нею, як уміла. Все-таки краще, ніж їхати в одному сідлі з Гончаком. І нехай Боягузка й була боягузкою, зате молодою і дужою. Арія навіть подумала, що кобила, може, ще й обжене Невідомця, якщо до цього дійде.

Гончак більше вже не стежив за дівчинкою так пильно, як раніше. Іноді, здавалося, йому взагалі було байдуже, тут вона чи вже втекла, і вночі він більше не зав’язував її у плащ. «Одної ночі я просто заріжу його уві сні»,— запевняла себе Арія, але так і не зробила цього. «Одного дня я просто втечу на Боягузці, й він мене не впіймає»,— казала вона собі, але й цього теж не зробила. Бо куди їй іти? Вічнозиму більше немає. У Річкорині — брат її дідуся, але він її не знає, так само як і вона його. Може, леді Смолвуд прийняла б її в Жолудевому Палаці, а може, й ні. Та Арія і не була певна, що зможе тепер знайти цей Жолудевий Палац. Іноді вона думала повернутися до Шарни в заїзд, якщо його ще не змило повінню. Лишилась би з Пиріжком, а може, її б там розшукав лорд Берик. Ангай навчив би її стріляти з лука, вона б їздила разом з Гендрі, як справжня беззаконниця — як Венда Біла Олениця з балад.

Та все це були дурнуваті мрії — отак би хіба Санса могла мріяти. Пиріжок і Гендрі кинули Арію, щойно дістали нагоду, а лорд Берик з беззаконниками тільки викуп за неї хотіли отримати, точно як і Гончак. Нікому вона не потрібна. «Ніколи вони не були з моєї зграї, навіть Пиріжок і Гендрі. Дурна я була, що так думала,— дурне дівчисько, а ніяка не вовчиця».

От і лишилася вона з Гончаком. Цілі дні вони їхали, ніколи не ночуючи в одному й тому самому місці, по можливості уникаючи містечок і сіл і замків. Одного разу Арія поцікавилась у Сандора Клігана, куди вони прямують. «Геть звідси,— відгукнувся він.— А більше тобі знати не треба. Ти для мене й плювка не варта, не хочу слухати твоє скиглення. Слід було дозволити тобі побігти в той клятий замок».

«Слід було»,— погодилась Арія, думаючи про матір.

«Якби я так вчинив, ти б уже мертва була. Ти б мені подякувати мала. Заспівати для мене гарну пісеньку, як твоя сестричка».

«Її ви теж бардою влупили?»

«Я тебе плазом влупив, ти, дурна мала сучко! Якби я тебе влупив по-справжньому, в Зеленому Зубці б тепер тільки шматочки твої плавали. А тепер стули свою кляту пельку. Мав би я голову на плечах, віддав би тебе німотним сестрам. Вони таким балакучим дівчаткам язика втинають». А це були несправедливі слова. Якщо не рахувати того разу, Арія майже взагалі не розмовляла. Цілі дні минали, а вони з Гончаком і словом не обмінювалися. Арія була занадто спустошена, щоб розмовляти. А Гончак — надто сердитий. Вона відчувала в ньому цю лють: бачила в його обличчі, й у тому, як стискалися і сіпалися в нього губи, й у тих поглядах, які він на неї кидав. Щоразу, беручи до рук сокиру, щоб нацюкати дров на багаття, він скаженів і рубав дерева, бурелом і гілки з таким шаленством, що зрештою дров виявлялося вдвадцятеро більше, ніж потрібно. Іноді потому в нього все так боліло від утоми, що він