Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

так треба, щоб ти комендантом залоги й далі був. Второпав?

Парчевський зірвався, на вилицях в нього спалахнули рожеві плями:

— Не можу я далі! Кошки-мишки! П'ятнашки! Попсований телефон! Господин офіцер! Пан старшина! А я людиною хочу нарешті бути!

Шумейко спокійно — більше з ввічливості, ніж з потреби — звів брови.

— В сотні моїй, Олександре Івановичу, сто три козаки! — Парчевський хвилювався і жмакав між долонь рукавички. — Куди скажу, туди й підуть. Гарматний дивізіон — сам по зведеннях знаю — більшовик на більшовику. Гайдамацький курінь три сотні, а насправді сто шістдесят шабель. Офіцерську сотню розчислили по полках. Міліція — єрунда. Залізнична охорона кожній владі держатиме нейтралітет, аби спекулювати сіллю та золотом між Одесою і Волочиськом. Оце й весь гарнізон. Залога батька Петлюри! Через етапи й дивізія, буває, проходить, але ж в марші дивізія — нуль: десять кулеметів — і руки вгору! Хоч сьогодні давайте гасло: за успіх повстання рубатимете мені голову!

Шумейко почекав, поки Парчевський кінчив. Він позирав то на Тихонова, то на Козубенка. Потім, дивлячись собі в кисет з тютюном, немов і недбайливо, кинув:

— А як там у тебе той, новий твій, якийсь ад'ютант чи яка його должность?..

— Прапорщик Туруканіс? — здивувався Парчевський. — Вам вже й про нього відомо?

— Конспірація! — хитро примружився Шумейко. — Таке наше діло…

— Нічого… — знизав плечима Парчевський, — невиразний такий, але, здається, нічого хлопчина. Пустяковий, правда, гульвіса, ферт. Одеколон усе купує, підголює оселедець. Танцювальний вечір збирається влаштувати. Це пусте — коли проти мене піде, я його сам у себе в кабінеті роззброю.

— Угу, — мугикнув Шумейко, лизнувши язиком цигарковий папірець, — це дуже добре… — Очі його сміялися, уста були серйозні.

— А не хочете, — вдарив Парчевський долонею, — я можу і сам. По селах на гасло тільки й чекають. Надішлю в двадцять сіл двадцять моїх козаків — п'ять тисяч повстанців за три години буде! Як тоді, проти німців.

— Проти німців, — відгукнувся Тихонов, — повстанців із сіл гукали ми.

— І тепер гукніть! — скрикнув Парчевський. — Про це й мова!

— Добре, — сказав Шумейко і прикурив. Тоді раптом скинув очі впрост на Парчевського. — А чого це тобі, хлопче, такий нетерпець? Комендант залоги ти, почесна, сказати б, особа, такій посаді якийсь би старий полковник був би радий, а тобі, стривай, лише двадцять чи вже по двадцять першому році?

— Двадцять один, — подав голос з кушетки Піркес.

Парчевський сів і скинув кашкет. Потім сперся щоками на руки. Всі мовчали.

— Не знаю… — проказав по паузі Парчевський тихо. — І нема в мене такого, щоб я зрозумів. Життя мені і позаду, і попереду спаскуджено!.. Проти німців за Росію три роки воював. Ранили, контузили, заслужив «георгії»… Потім Петлюра німців сюди привів. А німці прогнали Петлюру і встановили гетьмана. Німців тепер сам народ без царя й генералів б'є. А Петлюра тепер…

— Французів і англійців, — підкинув Козубенко, — кличе…

— А ти помовч! — суворо перепинив його Шумейко.

— Ну от… — криво посміхнувся Парчевський. — Я й не знаю. Була Росія. Тепер Україна. Може, й треба, щоб Україна була. Я сам українець, очевидно. Але ж не розумію я ніяк, — він знову захвилювався і вхопив рукавички, — головатьки, полубатченки, репетюки… Та це ж сволоч, я це відколи знаю! І для чого, щоб Україна самостійна була? Чому треба відокремлюватись від Росії? Адже більшовики проти відокремлення України? — нахилився він до Шумейка.

— Ні.

— Як же «ні»?

Шумейко підсунув кисет до Парчевського.

— Закури. Народи, брат, мають своє повне право на самовизначення. Тобі колись статті Леніна потрапляли до рук?

— На політиці, — сіпнув плечима Парчевський, — я зовсім не розуміюся!

— Це не політика, — глибоко затягся Шумейко, — а звичайне собі життя. Ленін ще минулого року, під час керенщини, на Квітневій конференції більшовиків[505] так сказав: «Если украинцы увидят, что у нас республика Советов, они не отделятся, а если у нас будет республика Милюкова[506], они отделятся…» Чи второпав? Народ волі хоче! — тихо рубонув Шумейко кулаком по столу. — Без буржуїв, поміщиків і політиканів! Була царська Росія — воліємо ми, українці, від неї відокремитись! А з Радянською Росією українському народові шлях один. Бажаємо, щоб Радянська Україна з усіма радянськими країнами була в спілці. А в революції руський народ перед веде. Второпав?

— Це дуже правильно! — сказав Парчевський і радісно всміхнувся.

— Ну от, — посміхнувся й Шумейко. — Значить, на тому й до згоди прийшли? Гей! — гукнув він, обертаючись до задніх дверцят. — Чуєш, Степане? Заходь, братчику, й ти сюди! З їх благородієм я тебе познайомлю!

Дверцята знову рипнули, і на порозі з'явився Степан Юринчук. Він був у солдатській шинелі й папасі.

— Це Степан-фронтовик, — сказав Шумейко, — всім селянським повстанцям повстанець! На двадцять кілометрів навкруги. Гукне: йдіть сьогодні Петлюру бити, — підуть. Скаже: заждіть понеділка, — посидять. Сказати б, підпільний генерал.

Парчевський звівся і пильно глянув назустріч Юринчуку. Шабасова свічка миготіла, і дрібні тіні метушилися на Юринчуковому обличчі. Юринчук посміхався.