Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

— Е-е-е… дозвольте, — примружився Парчевський, — та ви…

— Так точно, ваше благородіє, — виструнчився й пристукнув підборами Степан Юринчук. — Дозвольте доложить! Рядовий Степан Юринчук. Під командою кавалера святого Георгія, поручика Парчевського, брав Раву-Руську, Тернопіль і Перемишль. В пікеті з поручиком Парчевський під селом Піски-Броди був поранений в руку і потрапив у полон. — Юринчук засміявся і підійшов ближче. Він потис Парчевському руку і сів на табурет. — Я про вас, Вацлаве Юровичу, від хлопців чисто все знаю. Прошу вашого пробачення — обстріляти вас один разочок нам довелося, отоді, коло греблі, з охочекомонниками…

— Так це ти?

— Я, ваше благородіє! Шапочку тоді, звиняйте, зводили загубить. Вдома вона у мене, при нагоді привезу — поверну.

Парчевський зареготав, Юринчук теж, і вони довго трусили один одному руки. Засміялися й усі. Шумейко хлопав Парчевського по позі.

— Тихо! — немов у скалубину, гукнув якийсь, нікому з присутніх не належний голос, і в двері з сіней негучно постукано.

Всі урвали сміх, і Парчевський озирнувся на двері.

— Голос, — сказав він, — немовби жіночий…

— Вірно, — погодився Шумейко, — і жіночі голоси у нас є. Сопрано, альти — ціла капела. Тільки що без регента Хочбихто…

Всі засміялися знову, але на цей раз вже не вголос.

— Конспірація! — підморгнув ще Шумейко до Парчевського. — Стережуть, батьків сину, нас із тобою! — Потім він кинув до Юринчука: — Розтовкуй-но, Степане, їх благородію про стратегію та всякі воєнні науки.

Всі присунулися ближче, і Юринчук, не поспішаючи, розповів.

Директорія, як і слід було сподіватися, зволікала негайне вирішення земельного питання. Вона відкладала його, мовляв, до всеукраїнського «трудового конгресу» — своєї самостійницької «учреділки». Чию волю викажуть «учреділки», керовані Петлюрою, що вже привів навесні німців, а тепер моститься до Антанти, — трудовому народу зрозуміло. То буде воля міських багатіїв та сільських дук. А тим часом Директорія забороняла відбирати землю в поміщиків і глитайні. На самочинних порушників закону насилалося гайдамаків і карателів. Переділ землі — задоволення домагань хліборобської бідноти — отже, відкладався до наступної весни. Кров, яку проливав трудовий народ, скидаючи гетьмана та женучи німців, тепер питимуть самостійники. І незаможне селянство цього допустити не хоче. Україна палає і готова до повстання. Селяни околишніх сіл готові щохвилини, на перший же поклик робітників, ударити на місто — знищити самостійницьких посіпак. Але покликові тому сьогодні ще не наспів час. Петлюрівський тил щедро насичений військовими частинами УНР та бандами Петлюриних отаманів. Озброєння вони мають найкраще — відібране в німців та австрійців. В Одесі сидить вже й франко-грецький десант[507] — кілька годин їзди поїздом. Захопити місто відважні повстанці, звичайно, захоплять. Але переважаючі збройні сили петлюрівців, що збилися тут, у тісному прикордонному закутку, зігнані сюди з усієї України, мають змогу це сепаратне повстання локалізувати й знищити. Повстання повинно бути загальне, водночас з загальним залізничним страйком.

Юринчук вийняв з ватянки невеличку, видерту, очевидно, з підручника географії Іванова фізичну карту півдня Росії. Він акуратно розгорнув її і поклав перед Парчевським на стіл. Чорним нігтем, розколотим посередині, він накреслив дуги по кордонах України з чотирьох боків.

На півдні, біля Дністра, купчилися гнані румунами з рідних осель бессарабці-партизани. Зі сходу вже посувалася українська Червона Армія, тиснучи рештки німців і петлюрівські полки. З північного заходу рушили на Київ щорсівські богунці й таращанці[508]. З півночі спускалася від російських кордонів і регулярна Червона Армія. Петлюрівський фронт звідусіль котився назад — у глиб країни. Наша станція тепер, отже, й була цей найдальший «глиб». Треба було вичекати наближення червоного фронту. Коли Київ буде здобутий, Петлюра налагодиться тікати, як і той рік, за кордон. Тоді саме повстання й має вдарити йому навпроти, від прикордонної смуги. З усім кодлом зрадників-самостійників чортів батько-отаман зразу ж опиниться в кільці. Червона Армія з півночі, партизани з півдня зашморг затиснуть — і прокляте кодло торговців українським народом буде знищене на вічні віки…

— Чи їх благородіє, товариш поручик, допойняли?

Парчевський невиразно знизав плечима.

— І ми пропонуємо тобі, Вацлаве Юровичу, — сказав тихо Шумейко, — Козьму Крючкова забути, георгіївського кавалера не встругати, сто три шаблі свої не ламати марно, а разом з нами віддати їх вчасно й безоглядно трудовому народу на користь… Які такі будуть на це твої геройські слова, синок машиніста Парчевського?

— Що ж… — нарешті зітхнув і посміхнувся Парчевський, — в політиці я, очевидно, так ні чорта і не розбираюсь… Але у вашій армії можу повести сотню, ескадрон чи там полк… в лобову атаку. Я згоден! — Парчевський звівся. — Наказуйте. Я слухатиму ваших наказів.

— Шлюс! — сміючись, звівся й Шумейко і пригорнув Парчевського, приобійнявши за плечі. — Ну, мазурики, — кивнув він до Піркеса, Зілова й Стаха, — вимітайтеся кожний по своїх ділах!

Розходилися, як прийшли.

Піркес вивів Парчевського в сіни. Там, кулячися в кожушку і притопуючи величезними батьковими валянцями, походжала Катря.

— І ви тут, Крос? — дзенькнув Парчевський шпорами. — Значить, це ваш сопрано бринів щойно в замкову скалубииу? Я щиро радий, що вам пощастило живцем вислизнути з німецької контррозвідки. Пригадуєте, як у позаминулому році ви відмовили мені тур де вальс на балі георгіївських кавалерів?

— У мене контральто, — з такою ж посмішкою відповіла майже невидима в темряві Катря. — Ах, милий Парчевський! — взяла вона його за лікоть і потисла. — Як це добре, що й ви з нами! Тільки ніколи не згадуйте мені про