Читати книгу - "Вітіко"

— Якщо хтось потримає мого коня, щоб я пішов по одяг, — сказав Вольф.

— Я потримаю, — зголосився Матіас.

Вольф зіскочив на землю.

— Ну, ти молодець! — усміхнувся Одолен. — Ти зробив те, що мали зробити ми і що я зроблю тепер, а ти повинен бути лицарем!

Сказавши, Одолен чимдуж заскочив у річку, і його кінь поплив. Бернард і Богуш пішли за ним, але Богуш повернувся.

— До короля! — наказав Вітіко і помчав учвал до намету короля, решта скакали за ним.

Коли Вітіко зайшов у намет, король зі своїм братом Дипольдом і єпископом Даниїлом обідав.

— Вітіко, Велиславе, Сезимо! — гукнув він.

— Високий королю, — гукнув Вітіко, — броду немає, але Одолен пливе зі своїм конем по річці, щоб показати всім нашим вершникам, що можна переплисти.

— Одолен! — скрикнув король, підскочив зі свого місця, похапцем вийшов із намету і заквапився на берег річки. Дипольд, Даниїл та інші поспішили за ним. Люди, які були з Вітіко, розповіли про все в таборі, і чимало воїнів, ба навіть Даниїлові священики побігли на берег. Там вони побачили Одолена і Бернарда, що пливли по річці. Глядачам здавалося, ніби поміж хвиль то кінь пливе зверху, то людина. Та ось уже плавці досягли берега й виїхали на нього.

— Що може один чоловік, то може й другий, — мовив король, — і можуть багато людей, і можуть тисячі. Бийте в литаври про збори.

Відповіддю королю на ці слова був радісний крик воїнів. Усі метнулися в табір, зазвучали литаври.

Вітіко під'їхав до своїх людей і звелів засурмити в ріг про збір війська. Коли вершники спорядились і вишикувались, він заговорив:

— Брати і друзі, в річці немає броду, зате Одолен, син Стрижа, і Бернард, син Собеслава, пливли зі своїми кіньми по річці, тож і король зі своїми вершниками перепливуть її. Я вчиню так само і закликаю вас: хто знає, що його кінь здатний переплисти, нехай іде зі мною, якщо хоче.

— Я пливу! — гукнув Матіас.

— Я теж! — крикнув Урбан.

— Я пливу! — озвався Маз Альбрехт.

— Я теж пливу! — гукнув Вольф, що, вже одягнений, прискакав на своєму вкраденому коні.

— Наші коники часто завиграшки перепливають Влтаву з високою водою, щоб мати добрий луг! — крикнув гірник Філіп.

— Я пливу! — долинув голос Авґустина.

— Я пливу! Я пливу! — крикнули геть усі.

— Отже, до вершників короля і разом із ними та королем через річку, а там із допомогою Бога на ворога! — наказав Вітіко. — Сурміть похід!

Пролунав ріжок, даючи сигнал вирушати, і Вітіко зі своїми вершниками поїхав до короля.

Там знову залунали литаври, зібралися воїни. Король виїхав до них в обладунку і вигукнув:

— Ви знаєте, що зробили Одолен і Бернард. Для мене було б ганьбою, якби ви лишилися позаду їх, тож той, хто такий, як Одолен, нехай іде за мною, щоб знищити ворога!

— Слава Владиславу! — гукнули вершники.

Литаври дали сигнал готовності до походу, король став попереду, і вершники поїхали на луку. На луці сам король перший зайшов у воду, одразу за ним Дипольд, потім Велислав, Звест, Бенеда; Пржедбор заскочив у воду з конем так, що аж розбризкалась піна, Кохан одним стрибком опинився в річці, Богдан також, Вітіко пошукав місця і зайшов у воду на чолі всіх своїх лісових вершників, так само й Ровно зі своїми людьми, Діт із Ветржні, Діт із Прахатіце, Озел зі своїми синами, і отак усі з Лісового краю. Навіть літні проводирі та лехи не лишилися позаду, вершники тиснулися так, що в таборі не лишилося нікого. Невдовзі широка поверхня текучої води вкрилася кіньми і людьми, тварини пливли і линули до берега, люди намагались підтримати себе на плаву і навіть направляти коней. Коні і люди тягнули одне одного, багатьох зносило течією. Зрештою перші допливли до берега, потім багато людей, потім ще більше, аж поки в річці не лишилося нікого. Виїхали на тверду землю і під звуки литавр та ріжків стали в бойовий порядок. На тих, кого ще не було, не чекали.

Владислав повів загін берегом проти течії, і невдовзі вершники підскочили до ворогів. Ті були не готові до бою, тож вершники налетіли на них, оточили з усіх боків, несамовито вимахували зброєю й перебили чимало, багатьох полонили. З обох сторін піднявся крик до небес: чехи радісно кричали про перемогу, міланці нарікали на несподіване лихо.

Воїни в таборі імператора почули гамір і крики й поквапились до води. Думали, ніби до міланців прийшла підмога, але, впізнавши звук чеських литавр і побачивши, як чехи винищують ворогів, радісно закричали з приводу такої перемоги і з подиву, як можна було перебратися через бурхливу річку.