Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

— Не в тому річ. Складіть документ, що я відписую всю свою власність дітям міс Флер рівними частками, але, перш ніж вони вступлять у володіння нею, проценти йтимуть спочатку мені, а потім їй довічно, проте без попередньої виплати, і додайте пункт, що в тому разі, коли через якісь обставини вона втратить право на ренту, то гроші переходять у розпорядження її опікунів, яким належить використати їх в її інтересах цілковито за власним розсудом.

Гредмен прокректав:

— У вашому віці, сер, такі крайні заходи.. Ви втрачаєте контроль.

— Це моя справа,— гостро відповів Сомс

Гредмен написав на аркуші паперу: «Проценти довічно — попередня виплата — втрачає право на ренту — цілковито за власним розсудом...» і запитав:

— Хто ж опікуни? Можна взяти молодого містера Кінгсона; приємний чоловік і дуже надійний.

— Так, можна і його. Треба, щоб було троє. А от із Форсайтів я не бачу жодного, хто підходив би.

— Молодого містера Ніколаса ви не хочете? Він юрист. Ми доручали йому деякі справи.

— Він пороху не вигадає.

На обличчі Гредмена, масному від незліченних баранячих котлет, просочилася посмішка — посмішка людини, яка цілий день сидить.

— У його віці цього ще рано сподіватися, містере Сомсе.

— Чому? Скільки йому років? Сорок?

— Еге-е ж. Ще зовсім молодий.

— Гаразд, візьмемо його; але я хочу кого-небудь, хто був би своєю людиною. Нікого не придумаю.

— А як ви дивитеся на містера Валеріуса? Він уже вдома.

— Вел Дарті? Син такого батька?

— Гм-м,— промимрив Гредмен,— батько помер сім років тому... Не підходить за статутом.

— Атож,— сказав Сомс.— Я не хотів би зв'язуватися з ним.

Він підвівся. Гредмен раптом промовив:

— Якщо оподаткують капітал, сер, то можуть узятися й за опікунів. І ви нічого не виграєте. На вашому місці я б не поспішав.

— Це правда,— сказав Сомс.— Я так і зроблю. Ви вже повідомили на Вір-стріт, що будинок буде знесено?

— Ще ні. Наймачка дуже стара. Вона в такому віці, що, мабуть, не схоче виселятися.

— Хтозна. Тепер усіх посів дух неспокою.

— Все-таки щось не віриться, сер. Їй вісімдесят один рік.

— Надішліть попередження,— сказав Сомс.— Побачимо, що вона скаже. Ага, як справи містера Тімоті? Чи все влагоджено на той випадок...

— У мене вже є повний опис його майна. Меблі й картини всі оцінені, так що ми приблизно знаємо, чого можна сподіватися від аукціону. Проте мені буде шкода, як він помре. Боже милий! Я знаю містера Тімоті стільки років!

— Усі ми смертні,— мовив Сомс, беручи капелюха.

— Ато-ож,— сказав Гредмен,— але буде жаль: останній представник старого покоління! Може, мені перевірити скаргу пожильців будинку на Олд-Кемптон-стріт? Вони скаржаться, що їм заважає музика: ці губні гармонійки хоч кого доведуть до нестями.

— Перевірте. Мені треба забрати міс Флер і встигнути на чотиригодинний поїзд. До побачення, Гредмене.

— До побачення, містере Сомсе. Сподіваюся, що міс Флер...

— Вона здорова, але страшенно непосидюща.

— Еге-е,— прокректав Гредмен,— вона ж молода.

Сомс вийшов, думаючи: «Старий Гредмен! Якби він був молодший, я призначив би його опікуном. Немає своєї людини, на яку можна було б покластися цілком».

Залишивши цю заводь з її жовчною математичною точністю й неприродним спокоєм, він раптом подумав: «Під опікою! Чому ми дозволяємо в'їзд таким людям, як Профон, і не пускаємо роботящих німців?»— і був уражений, як глибоко занепокоїла його ця непатріотична думка. Але факт лишається фактом! Людина ніколи не має повного спокою. Її завжди що-небудь тривожить! І він попрямував на Грін-стріт.

Рівно через дві години Томас Гредмен, повернувшись разом із своїм стільцем, замкнув останню шухляду конторки і, поклавши в кишеню жилета в'язку ключів, таку велику, що вони випнулися у нього над печінкою, витер рукавом свій старий циліндр, узяв парасольку і вийшов надвір. Гладкий, присадкуватий, у застебнутому на всі гудзики сюртуку, він подався до ринку Ковент-Гарден. Щодня він робив цю прогулянку до станції метро Гайгейт і дорогою майже завжди провадив глибоко продуману операцію з купівлею овочів і фруктів. Хай собі народжуються нові покоління, змінюються фасони капелюхів, хай ведуться війни, вмирають старі Форсайти — Томас Гредмен, вірний і сивий, буде робити щоденні прогулянки й щоденно купувати належну кількість овочів. Часи вже не ті, і його син повернувся додому без ноги, і крамарі вже не дають гарненьких плетених кошиків, у яких він колись носив покупки додому, і це метро — щоправда, дуже зручна річ; проте йому нема чого скаржитися: якщо взяти до уваги його вік, здоров'я у нього непогане, і, пропрацювавши п'ятдесят чотири роки адвокатським клерком, він одержує цілих вісімсот фунтів на рік, але останнім часом йому трохи тривожно, бо це здебільшого комісійні за те, що він збирає квартирну плату, а тепер, коли нерухома власність Форсайтів перетворюється в капітал, це джерело виснажується, а життя дуже подорожчало, проте не варто турбуватися—«Всі ми в руці божій», як він любить повторювати; одначе нерухома власність у Лондоні — хтозна, що сказали б містер Роджер і містер Джеймс, коли б знали, за яку ціну продаються будинки: купують їх дуже неохоче, а містер Сомс — він безнастанно клопочеться. Життя минає, і хтозна, що буде через двадцять один рік — а далі нема чого загадувати; проте здоров'я у нього чудове, і міс Флер гарненька дівчина; вона вийде заміж; але тепер чимало людей не мають дітей — сам він у двадцять два роки вже мав