Читати книгу - "Вибрані романи"

хочеш, ми одружимося зараз, і я працюватиму... за двох.

— Але що про мене казали б люди, якби я погодився на таку пропозицію?

— А мені немає ніякого діла до того, що про тебе казатимуть.

— Це дуже й дуже серйозно!

— А мені байдуже, серйозно це чи не серйозно, я хочу, щоби це закінчилося якомога швидше...

— Хіба нам так погано?

— Так, нам погано, нам дуже погано. І якщо ти не зважишся, я спроможна на...

— На що ти спроможна?

— Прийняти пожертву дона Ауґусто.

— Одружитися з ним?

— Ні, на це я не піду ніколи. Забрати свій дім.

— То зроби це, моя люба, зроби! Якщо іншої ради немає...

— Іти смієш...

— А чом би мені й не посміти? Мені здається, цей бідолаха дон Ауґусто, хворий на голову, а що йому спала на думку ця примха, то я не бачу причин псувати йому настрій...

— Отже, ти...

— Авжеж, моя люба, авжеж!

— Чоловік із великої літери.

— Може, й не зовсім такий, який тобі до вподоби, судячи з твоїх слів. Але ж...

— Облиш, Маурісіо. Я вже сто разів казала тобі, що ти...

— Що я не досить тебе кохаю...

— Ні, я казала, що ти... не досить брутальний. Заспокойся. І якщо хочеш більше відвертості, наберися охоти, доклади всіх зусиль, щоби знайти собі роботу, а решту ти знаєш. Маєш ти олію в голові чи не маєш? Ти ще не забув, як я врізала тобі ляпаса.

— І добре вчинила! Дай мені ще одного. Ось тобі моя щока...

— Не базікай багато...

— Ну ж бо, давай!

— Я не подарую тобі цю втіху.

— А іншу?

— Я вже тобі сказала, що ти не досить брутальний. І повторюю: якщо ти не поквапишся й не знайдеш собі роботи, я спроможна прийняти ту пропозицію.

— Ну, гаразд, Евхеніє, хочеш, аби я був із тобою цілком відвертий, аби сказав тобі всю правду?

— Кажи!

— Я тебе дуже кохаю, можна сказати, ти мене звела з розуму, але перспектива одружитися з тобою лякає мене, вселяє страх. Я ледачий за своїм темпераментом, не заперечуватиму цього. Необхідність працювати дуже мене засмучує... і я передбачаю, якщо ми одружимося, ти, звичайно ж, захочеш мати дітей...

— Цього мені тільки й бракує!

— ...то мені доведеться працювати й працювати тяжко, бо життя дороге. А я ніколи, ніколи, ніколи не погоджуся, щоби працювала тільки ти! Маурісіо Бланко Клара не житиме на заробітки дружини. Але, можливо, є рішення, яке дозволить нам усе владнати без необхідності працювати ані для мене, ні для тебе?

— Подивимося, подивимося...

— Але пообіцяй, дівчино, що ти не обурюватимешся...

— Говори, говори!

— З того, що мені відомо і що я чув від тебе, той бідолаха дон Ауґусто хворий на голову чи як би це сказати...

— Ну ж бо, я тебе слухаю...

— Але прошу тебе не обурюватися.

— Говори далі, я сказала тобі!

— Він, як-то кажуть, природжений рогоносець. І, можливо, найкращим для тебе буде не тільки прийняти його пропозицію з будинком, а й...

— А й що?

— Погодитися вийти за нього заміж.

— І... — вона підхопилася на ноги.

— Ти приймеш його як чоловіка, а що він, бідолаха, несповна розуму, то... то все буде гаразд...

— Як-то все буде гаразд?

— Він даватиме гроші, а ми...

— А ми... Що ми...

— А ми... ти ж розумієш...

— Годі!

І Евхенія вибігла на вулицю, очі її палахкотіли вогнем, і вона твердила собі: «Які ж вони брутальні тварюки, які брутальні тварюки! Ніколи б не повірила... Які брутальні тварюки!» І, прийшовши додому, замкнулася у своїй кімнаті й розплакалася. І мусила злягти в постіль, бо її лихоманило.

Маурісіо деякий час залишався у стані певної напруги й розгубленості; але незабаром опанував себе, запалив сигарету, вийшов на вулицю й відвісив комплімента першій же вродливій дівчині, яку зустрів. І того ж таки вечора в розмові з другом згадав про дона Хуана Теноріо.

— Цей чоловік не зміг переконати мене, — сказав Маурісіо. — Це театр, не більше.

— І так кажеш ти, Маурісіо, що маєш славу другого Теноріо — великого спокусника!

— Спокусника? Я? Що ти вигадуєш, Рохеліо?

— А як же твоя піаністка?

— Ет! Хочеш, я розповім тобі правду?

— Валяй!

— Ну то слухай. Із кожної сотні зв’язків, більш або менш порядних, — а той, про який ти згадав, належить до найпорядніших, — із кожної сотні зв’язків між чоловіком і жінкою, у понад Дев’яноста випадках спокусницею є вона, а спокушеним — він.

— То ти хочеш заперечити, що підкорив собі Евхенію, піаністку?

— Атож, заперечую. Не я її підкорив, а вона мене підкорила.

— Спокусник!

— Думай, що хочеш... Але це вона, вона. Я не зміг учинити їй опір.

— А яка, зрештою, різниця?

— Але мені здається, ця історія скоро закінчиться, і я знову буду вільним. Вільним од неї, звісно, бо не можу гарантувати, що мене не підкорить інша. Я такий слабкий! Мені треба було народитися жінкою...

— Ну гаразд, але чому це закінчиться?

— Чому?.. Та тому, що я утнув дурницю! Я хотів, аби ми продовжували, тобто, власне, розпочали стосунки — ти розумієш? — які ні до чого нас не зобов’язували б... І, здається, вона збирається дати мені відкоша. Ця жінка хотіла розчинити мене в собі.

— І вона розчинить тебе в собі!

— Хто знає... Я такий слабкий! Я народився, щоби мною керувала жінка, але з гідністю, а як ні, то ліпше ніхто!

— А що ти маєш на увазі, кажучи «з гідністю»? Може поясниш?

— Чоловіче, не задавай таких запитань. Є речі, яких пояснити не можна.

— А й справді, — підтвердив із глибокою переконаністю в голосі Рохеліо, додавши: — А якщо піаністка тебе покине, що ти робитимеш?

— Залишуся вакантним. Можливо, якась інша захоче мене підкорити. Мене вже підкоряли стільки разів!.. Але ця, зі своєю непоступливістю, зі звичкою триматися на пристойній дистанції, поводитися порядно — досі вона поводилася дуже порядно — просто зачарувала мене, геть зачарувала. Зрештою, вона домоглася того, що робила зі мною все, чого їй заманулося. І якщо вона тепер мене покине, то я це відчую і ще й як відчую, але