Читати книгу - "Аліса в Країні Чудес. Аліса в Задзеркаллі"

хто до неї щойно озивався!) колихався тепер на гілці якраз у неї над головою і обмахував її своїми крильми.

Комар, звичайно ж, був велетенський («десь із курча завбільшки», — прикинула Аліса), однак зовсім не страшний після того, як вони стільки пробалакали.

— …Невже ти не любиш комах? — спокійно, мов і не він, провадив Комар.

— Я люблю тих, що розмовляють, — відповіла Аліса. — У нас комахи не вміють розмовляти.

— А яким комахам ти рада там, звідки прибула? — поцікавився Комар.

— Я комахам не рада взагалі, — пояснила Аліса. — Я радше їх боюся… принаймні великих. Але знаю, як їх звати.

— І вони озиваються, коли їх звати? — недбало поспитав Комар.

— Не знаю, не чула.

— Тоді навіщо ж їх звати, коли вони не озиваються? — здивувався Комар.

— Їм це ні до чого, — відказала Аліса, — але це зручно для людей, що їх назвали. Бо навіщо тоді взагалі речам назви?

— Хтозна, хтозна… — відповів Комар. — Там далі, у лісі, ніхто й ніщо ніяк не називається… Але ми гаємо час… То які, ти кажеш, у вас комахи?

— Найперше, Коник-Стрибунець, — Аліса почала загинати пальці.

— А-а, — протяг Комар. — Поглянь-но лишень на отой кущ! Там на гілці сидить дерев'яний Коник-Гойданець. Він увесь дерев'яний, і перегойдується з гілки на гілку.

— А чим він живиться? — зацікавилася Аліса.

— Живицею й тирсою, — відповів Комар. — Перелічуй далі.

Аліса зі щирою цікавістю оглянула Коника-Гойданця. Його, вочевидь, зовсім недавно пофарбували: він увесь блищав і був ще липкий від фарби.

— А ще у нас є Метелики, — сказала Аліса.

— Глянь на гілку в себе над головою, — мовив Комар. — Бачиш, ото сидять Крутелики. Крильця — віялом, а замість голів — сірникові голівки.

— А чим живляться такі Крутелики?

— Капустою, посиланою бурштиновим пилком, — сказав Комар. — А кубла свої вони мостять у піддашшях скарбниць.

«Чи ж не тому в комах такий нестримний потяг летіти на полум'я свічки, що вони хочуть пошитися в Крутелики!» — подумала Аліса, досхочу надивившись на сірникоголову зграйку.

А вголос вона промовила:

— А ще в нас є Оси.

— Поглянь-но туди, — сказав Комар, — он вони літають біля твого вуха. (Аліса не без остраху відсахнулася.) — Авжеж, — повторив Комар, — перед тобою не хто інший, як Чайоси. Крильця у них — дві скибочки хліба з маслом, тільце — зі шкуринки, а голівка — грудочка цукру.

— А самі вони що їдять?

— Ріденький чай з вершками.

Аліса замислилась.

— А що, як вони, бува, чаю не знаходять? — спитала вона.

— Тоді їм, звичайно, смерть.

— Але це може траплятися досить часто, — задумано сказала Аліса.

— Це трапляється повсякчас, — мовив Комар.

Аліса змовкла на кілька хвилин — вона думала.

Комар тим часом розважався — стиха щось надзумкував, кружляючи довкола її голови.

Нарешті він знову сів і сказав:

— Хочеш розпрощатися зі своїм ім'ям?

— Ні, — ледь занепокоїлася Аліса, — не хочу.

— Хтозна, хтозна… — ніби ненароком протяг Комар. — Подумай, як зручно було б вернутися додому без імені! Ось, приміром, схоче твоя гувернантка засадити тебе за уроки й гукне: «Ходімо вчити уроки…» — а далі затнеться. Бо як же тебе кликати, коли ти без імені? І тобі, певна річ, не доведеться нікуди йти!

— Аби ж то! — заперечила Аліса. — Їй ніколи й на думку не спаде звільняти мене через це від уроків. Якщо вона забуде моє ім'я, то покличе просто: «Час на уроки, любесенька!»

— Е, якщо вона гукне «любесенька», — мовив Комар, — тоді ти собі любесенько прогуляєш урок. Прегарний каламбурчик. Шкода, не ти його придумала!

— Чому шкода? — спитала Аліса. — Як на мене, цей каламбур вам геть не вдався!

Комар лише глибоко зітхнув, і по щоках йому скотилися дві великі сльозини.

— Навіщо каламбурити, — сказала Аліса, — якщо це так ятрить вам душу.

У відповідь Комар знову сумовито зітхнув, та коли Аліса підвела очі, сердешного Комара на гілці вже не було — мабуть, його здуло власним зітханням.

Від довгого сидіння без руху Аліса заклякла, тож вирішила встати і піти.

Вона йшла і йшла, аж поки вийшла на галявину, за якою темнів ліс. Він був куди похмуріший, аніж той, звідки вона вийшла, й Алісі було трішки лячно туди заходити. Але поміркувавши, вона зважилася йти вперед.

— Не вертатися ж мені назад, — подумала вона. — Іншого шляху до Восьмої клітинки немає.

— Це, напевно, той ліс, де все безіменне,[27] — здогадалася вона. — Цікаво, що станеться там із моїм ім'ям? Мені аж ніяк не хотілося б його втратити… Ще переназвуть мене якось негарно! Ото буде комедія: спробуй тоді знайти, кому дісталося моє колишнє ім'я! Хоч бери та й давай оголошення, мовби я загубила собаку: «… відгукується на кличку таку-то, нашийник мідний». Тільки уявити собі: йдеш і гукаєш на всі боки: «Алісо! Алісо!» — аж поки хтось відгукнеться. Хоча, якщо він мудрий, то відгукуватися не буде.

Отак, розмовляючи сама з собою, вона дійшла до лісу — на вигляд, вельми прохолодного й тінявого.

— Що ж, у кожному разі, — подумала вона, ступаючи в затінок дерев, — дуже приємно після такої спеки опинитися в… в… цьому… як його?.. (Дивно, що не згадується потрібне слово!)…Тобто, я хочу сказати, приємно опинитися під… під оцими… оцими! — Вона притулила долоню до стовбура дерева. — Цікаво, як же вони звуться? По-моєму, ніяк? Ну, звичайно ж, так воно і є: ніяк!

Десь із хвилинку вона стояла мовчки, розмірковуючи, а тоді зненацька заговорила знову:

— Виходить, усе справдилося! То хто ж я тепер? Я пригадаю. Обов'язково пригадаю! Мушу пригадати!

Але користі з цього «мушу» було не надто багато. Добряче поморочивши собі голову, вона тільки й згадала:

— Там є «Л»… Так, так, воно починається на «Л»!

І щойно вона те промовила, як до неї звідкись приблукало Оленя. Воно дивилося на Алісу великими лагідними очима і нітрохи її не боялося.

— Лась-лась! Ходи-но сюди! — покликала Аліса і простягла руку, щоб його погладити. Оленя відсахнулося назад, стало і знову задивилося на Алісу.

— Як тебе звати? — запитало воно врешті.

Який ніжний, солодкий мало воно голос!

«Аби ж то я знала!», — подумала бідолашна Аліса і сумно промовила вголос:

— Поки що ніяк.

— Постарайся згадати, — порадило Оленя. — Так негоже!

Аліса постаралася, та все було марно.

— А ти не скажеш, як звати тебе? — несміливо запитала вона. — Можливо, це мені якось допоможе.

— Скажу, але трохи далі, — відповіло Оленя. — Тут я не згадаю.

Аліса ніжно обійняла Оленя за оксамитну шию, і вони разом подалися через ліс. Так вони вийшли на другу галявину.

Тут Оленя раптом підскочило і випручилося з Алісиних обіймів.