Читати книгу - "Дім для Дома"

Дарувати фотокартку — погана прикмета, до забуття. Так каже Велика Ба. Їй я вірю — вона, здається, багато всього забула. Тільки тоді що ж буде? Якщо люди не припинять це безкінечне клацання фотоапаратами, скоро зовсім одне одного не пам’ятатимуть? Зникатимуть так, на малюнках Машиних — уже немає і половини.

Маша бере наступну світлину.

— Дом! Не можна! Заслиниш тут...

Я ображаюсь, але не рухаюсь. Мені раптом здається, на цьому фото я бачу щось дуже важливе: там, замість Шверинського Замку...

— Це Ермітаж. У Ленінграді, — дівчина змінює гнів на милість — ймовірно, тому, що ніхто, крім мене, не цікавиться її малюванням.

Маша відкладає решту світлин і залишає перед собою оцю одну, непідписану. Тут знову цей хлопець з тонкими плечима — білявий і, як на мене, геть невиразний, сірий, як ще одна качка на озері. Його Маша малює завжди. Довго вдивляється, стискає в руці олівець, не наважується почати. Я, звісно, знаю, що вона відчуває до цього хлопця. Та й ви теж знаєте. Для цього непотрібно читати запахи.

Тільки за малюванням Маша пахне щасливою. Бо зазвичай їй все не так, і все тут чуже. Для Маші, певно, Шверинський замок таки упав, справді не витримавши одного з поривів вітру. Маша завжди вірила відображенням на воді... А у Львів — вірити відмовляється. Не підніме голови від аркуша, не хоче навіть поглянути у вікно.

Може, місто занадто справжнє тепер, в 94-му. Кажуть, іноземні туристи вважають, що Львів схожий на Відень — маленький Відень після великих війн. І це, думаю, саме тому, що Львів ще нічого не вигадав, ніякої історії для

Так, звісно, не можна. Не прийнято. Європейському місту, думаю, личить бути доглянутим і водночас задуманим, трохи печальним. Думати можна про що завгодно, але здаватися має, що місто думає про минуле — про всі сліди, на які людям насправді начхати.

Львів поки що не розуміє. В цій його наївній відвертості, де те, що зруйноване, так і виглядає зруйнованим, і зникла синагога виглядає лише зниклою синагогою, — місту ніхто не повірить. Ніхто не побачить його. Навіть та із Марій, яка може бачити. Хоч річ ще, звісно, в білявому хлопчику на ім’я Ромка... Ромка Лисицький.

Цей Ромка ще досі живе в тому

— А Високий Замок? Та це ж... Якась безглузда гора землі, — каже Маша.

Марусю засмутили би ці слова. Але ж хіба не правда? Ні, можна, звісно, мати львівський Високий Замок за небо, навіть якщо у тебе прекрасний зір. Але чужинець побачить: те, що Львів називає Високим Замком, є насправді хіба що замковою могилою. Місцем його, Замку, урочистого поховання. У цьому теж зайва львівська відвертість... Інші, розумніші та щасливіші міста, успішно вдають, що їх замки, герцоги й королі ще живі та здорові. По телевізору кажуть, що десь в Азії, є навіть живі богині — дівчатка в дерев’яних будинках-пагодах, пропахлих опіумом та сечею.

У доброму місті, стверджує Маша, мають бути не лише прекрасні замки й палаци, але й велика вода: ріка, озеро чи затока. А у Львові навіть у крані вода по годинах.

— Ось у Шверині... — і все по колу. — Ось в Ленінграді...

І що їй та вода? Та Маша навіть музику любить з підводними назвами: «Акваріум», «Наутилус». Так, ніби ці групи заснували не в Петербурзі або Свердловську, а в міфічному затонулому Кітежі. Та зараз в магнітофоні — застрелений Ігор Тальков. Співає так гучно, що полковник не чує радіо, Ба — нову серію «мильної опери» з Нового Світу, а Маруся — та Маруся всього світу не чує. Для неї, мабуть, все під водою, й у порожнечі оселяється голос застреленого: «Я мечтаю вернуться с войны, на которой родился и рос... Но не предан земле тиран...» Коли, хай тобі бультер’єр, магнітофон зажує цю касету?

— Доню, ти що, нам на зло? Ну хоч на сестру подивись! — обурюється Тамара.

— Я дивлюся, — всміхається Маша, на мить прикручуючи звук: — А вона дивиться?

— Машка! Ану припини!

— «...и не видно конца и края этой войне...» — розповідає магнітофон — подарунок Господаря, що досі пахне його руками, сухими пальцями, що тхнули порохом і грошима.

Тамара вимикає пісню — з третього разу відшукуючи потрібну кнопку, б’ючи по ній з усієї сили, з усієї ненависті до життя вшістьох у двокімнатній квартирі.

Маша зиркає на матір і кулею вилітає з кімнати. Чути, як грюкають двері. Спочатку в квартирі, потім — у під’їзді. Вона тікає, як була, в домашніх спортивних штанях, у тоненькій чорній футболці.

Мама Оля хапає куртку, хоче наздогнати втікачку. Тамара зупиняє сестру:

— Нічого, повернеться.

Мама Оля дивиться й, здається, не вірить: як можна не бігти за дитиною? Але Тамара пояснює спокійно, перегортаючи чергову сторінку роману:

— Вона вже тікала в Донецьку. Та й в Німеччині раз було. Мізки провітрить і прийде. Їй корисно.

Але я хвилююся. Маша точно повернеться? І невже лише я вважаю, що із засмученою сімнадцятирічною у вечірньому місті може трапитись що завгодно?

Я впевнений, полковник би теж хвилювався, побіг би за внучкою, ніхто би не зупинив — але старий якось дрімає під радіохвилями й криками. Велика Ба й Мама Оля по черзі, потай від насмішкуватої Тамари, бігають до вікна.

Маша приходить аж після десятої вечора, коли Маруся вже спить. Маша мовчить. Пахне злістю, димом і чужими місцями. Дихає, ніби після пробіжки. Зачиняється у ванній кімнаті.

Маші потрібно більше уваги, каже на кухні Велика Ба. Можливо, навіть потрібно її спитати, на кого їй хочеться вчитися.

— От щоб подобалось їй. Нехай не на економічний цей, куди всі радять. Машунька ж так добре малює — всі ці замки, озера... Може, запитати поради Ярослава Теодоровича?

А, Олюсю? Може, ти запитаєш?

Та Тамара пояснює: все йде за планом. Маші треба на економічному вчитися, інакше вона пропаде — без «сучасної» роботи, без грошей. Зараз усі на економічний ідуть. Престижніше лише юридичний та міжнародні відносини, але туди точно без хабаря ніяк. І добре було б, якби Маша вивчилася на лікарку, але для цього довелося б продати квартиру й обидві нирки.

— А художників при капіталізмі, щоб ви знали, ніхто не годує.

Жінки замовкають. Бо