Читати книгу - "Дім для Дома"

І не питайте пса, що знає безробітна випускниця географічного про капіталізм і художників. Та вибір професії в цій родині ніколи, здається, не пов’язували з бажаннями чи талантом. По телевізору говорять про економіку, банки й бізнес — треба вчися економіці та фінансам. Ось і все.

Врешті Тамару вмовлять на одну поступку. Треба купити тканину для випускної сукні — таку, як хочеться випускниці, а не Тамарі. Щоб сукня вийшла, ніби з магазину. Взагалі Маша хоче справді купити сукню в магазині — але це ж вже занадто. Велика Ба шиє не гірше за фабрики, італійські навіть.

Усі кивають. Мама Оля солоно пахне сльозами, але киває теж. Тканина дорога. Так, здається, ніколи не назбирають вони на Марусине лікування.

Та й ця поступка не дає нічого. Маша й далі живе царівною-несміяною (чи герцогинею-несміяною?). Пише комусь листи. І куди б не дивилась — у вікно, телевізор чи на старі фотографії — пахне чеканням.

Дитинство її обірвалось десь на залізничній станції «Брест», коли потяг, завантажений німецьким скарбом у радянських валізах, тяжко зітхаючи, поміняв колеса. Тепер той будинок, де Маша востаннє, здається, була щасливою, мабуть, перетворили на звичайну німецьку школу. Школа німецькою Schule. До Schule ходять діти німецьких бюргерів, виходять зі своїх чарівних будиночків, поснідавши по-німецьки смачними сосисками й випивши цілу склянку яскравого дорогого соку, недоступного Маші, сідають за Машину парту. Сміються своєю німецькою в коридорах старої школи й стирають — давно вже, мабуть, стерли — написи, зроблені Машею в жіночій вбиральні: «М + И = Любовь». 

Ні, Маша все знає: німецьке місто, в якому вона росла і була щасливою, належить не їй. Те, що німці хотіли захопити її країну, високі сосни в рідному селі дідуся й велику ріку в рідному місті Ромки, вже давно час пробачити. То — фашисти, а в школі сміються красиві та добрі діти від добрих батьків. Ті діти приходили до них в школу на спільні уроки історії, ті діти каталися поруч із Машею на пароплаві великим прекрасним озером. Це — їхнє озеро, їхній пароплав, їхній замок. Не Маші. Маші ніколи вже не дістатися до Німеччини. Надто дорого. До того ж, мабуть, потрібна віза. Машу так просто не пустять туди, де вона виросла. Заборонено німецькою буде verboten.

Стіну зруйнували. Бо Берлінська стіна була дуже погана. Маша — теж, мабуть, частинка стіни. Так почувається. А може, це я вигадую. Я навіть не знаю, чим вона пахла, та ненависна стіна. Не може бути, аби вона пахла Машею.

Маша й в Берліні була тільки одного разу. Пощастило — екскурсія лише для найкращих учнів. Маша бачила Трептов-парк: воїна з дівчинкою на постаменті і маленьку капличку під ними, де моляться загиблим дідам. Маша застигла й молилася — вочевидь, Олексію Цілику, селянину і поштарю, який мріяв бути вченим.

— Прихиліться, аби побачити всі мозаїки, — скомандував екскурсовод, і Маша радо встала перед капличкою на одне коліно.

Вона б стояла там вічно, й сльози вічно текли б по щоках. Але хтось допоміг їй піднятися — всі радянські діти хотіли побачити своїх дідів і бабусь, черга.

По телевізору кажуть, скоро з Німеччини підуть усі, навіть генерал Лисицький, і навіть його син Ромка. Ромка поїде додому, у свій Ленінград — вірніше, в Санкт-Петербург уже. Кажуть, це буде скоро. А там, у Петербурзі, велика ріка, і площі великі, і все велике. Навіть запахи, мабуть, великі й значущі — й жодного сліду дрібного. Аби поїхати в Ленінград, Маші не треба візи. Цікаво, чи вона знає про це? Так вона, мабуть, знає.

Того літа Маша складає іспити на економічний. І не проходить.

— Рік попрацюєш і знову спробуєш... Ну нема в мене зв’язків, щоб ти з першого разу вступила, як ці твої однокласники-трійочники.

Роботу без зв’язків і освіти теж знайти важко. Чи, може, Цілики не вміли шукати. Продавщицею до Мами Олі в кіоск? Але Маша чхає щоразу як перераховує гроші — ця її алергія. Офіціанткою? Небезпечно. Маша гарна така... Які ще варіанти?

Полковник мовчки пішов до військкомату — там його знають і там безпечно якраз. Щось переписувати — прізвища, дати народження, військові спеціальності...

Так у серпні Машині останні шкільні канікули достроково скінчилися. 

Роботи у військкоматі було не мало і не багато. Безпорадно виписувати нові повістки тим, хто, вже ясно, втік від призову назавжди, видавати довідки. І каву, звісно, треба варити начальнику каву. Це ж так добре виходить у молоденьких дівчат. Маша, втім, не розуміла:

— Якого біса?

Проте більшість часу на роботі Маша читала принесену з дому книжку — тож робота подобалась їй. Одного разу якась заплакана жінка, перестрівши Машу в коридорі військкомату, пропонувала їй гроші — все вирішити з начальником, щоб сина не забирали. Маша лише обурилася: ви чоловіка виростили чи кого? Маша була така — маленький тихий солдат. Дарма, що на вигляд рудий ангелик.

Я ніколи не був на тій Машиній роботі. Але, певно ж, там пахло пилом і почуттями хлопців, яким приходили повістки від молодої країни — такі запрошення на побачення за дивних обставин. Тільки почуттями Маші в коридорах військкомату навряд чи віяло — в неї тоді якось зовсім зникли всі почуття. Вона навіть не малювала більше. Така тиша в крові, такий спокій. 

Розділ 5

І ще календар

 У серпні Мама Оля вирішує наздогнати час. Треба купити новий календар.

У книжковій крамниці натовп — дітям скоро до школи, треба купити підручники, особливо з історії. У вас є календарі? Ох, і дорогі... А дешевше? Ні, ну слухайте, для чого ж мені на минулий рік? Мені на цей, 94-й, так. Уже середина року, мала би бути уцінка... Продавщиця показує трохи зім’ятий календар з таксою. Гидкий Лумп — просто один в один.

— Собаки? — Мама Оля вдоволено дивиться на продавщицю, потім на мене: — Давайте! 

Мамо

 Полковник збирається до Крайновки. Не був там давно. Останній раз, два роки тому, їздив забрати матір до себе, до Львова. Хоч його стара, як і теща, відмовлялася залишити дім. Тим більше в Крайновці зроду не було ніяких погромів. золото. І подушка під головою старого розказує про Крайновку. Коли він спить, качине пір’я нагрівається й пахне так, як ще живі