Читати книгу - "Чарівне горнятко"

буду з тобою. Але мене ніхто не буде видіти, тільки ти один. Як стану в головах слабого, ти обійди ліжко три рази, потім скажи хворому: «З вас, вуйку, вже нічого не буде, — треба помирати». А коли буду в ногах, кричи весело: «Го-го-го, я тебе вилікую, добрий чоловіче! Ще будеш жити й жити!..»

Василь подивився на неї з недовірою:

— Я знаю, знаю, яка з тебе приятелька! Походиш трохи і покинеш, як ганчірку на плоті.

— Присягаю, — Смерть підняла руку, як суху драницю, перед старим дубовим пнем.

На другий день Василь узяв гудзувату палицю й подався до слабого, якому залишилися три чисниці до смерті.

— Я дохтор, — сказав, жінці й дітям хворого, що сиділи на лаві сумні.— Вийдіть надвір, аби-сьте мені не заважали.

Коли всі вийшли, Василь глип — Смерть стоїть у головах. Він узяв палюгу обіруч і як влупить її по плечах, то аж загриміло.

— То чого, помийнице, стала в головах чесного чоловіка? Хіба не видиш, що у нього теж є дрібні діти? Ану стань там, де треба…

Смерть мовчки перейшла й сіла сумирно у ногах. Василь обмацав слабого й сказав:

— Через три дні підеш у поле орати.

Так і сталося: через три дні ґазда орав і сіяв.

А Василь пішов до інших хворих. Смерть уже ніде не ставала хворому в головах. Боялась, аби Василь не бив. З того часу двері в його хаті вже не зачинялися: люди з усіх сіл приходили просити рятунку. І його не випускали з порожніми руками — давали йому всілякого добра й дякували за поміч.

Смерть ходила поруч з ним і лише шморгала носом. їй було не до вподоби таке приятелювання, але ж дала присягу перед дубовим пнем! Одного дня каже чоловікові:

— Ми товаришуємо вже багато років, а ти мене ні разу не запросив у гості.

— Приходь у неділю, — відповів Василь.

— Добре, прийду, — зраділа Смерть.

У неділю Смерть одягла білу сорочку і пошкандибала до приятеля. Набулася, нагулялася, наспівалася. Він показав їй своє господарство і купу дітей, які вже не росли в голоді й бідності. Потім спитав:

— А коли я маю загостити до тебе?

— Прийди другої неділі на те місце, де ми здибалися вперше.

— Най буде…

Невмирака одягнув новий сардак і солом'яний капелюх, взув новенькі постоли і почвалав до Смерті в гостину. Вона вже чекала коло старого дубового пня. Звідти чоловіка повела до своїх палаців. Ішли темними лісами, глибокими ярами, гнилими болотами, перескакували прірви та безодні. І ось перед ними показався білий як сніг замок.

— Ото мій палац, — пишалася Смерть.

В замку було багато гостей: королі, принци, міністри. їх лиця виглядали, як посипані мукою, а очі світилися, як ліхтарі. Гості їли, пили, співали і скакали, як недорізані цапи.

— Дрантя! — сказав Василь. — Нема на кого дивитися.

— Покажи мені своє ґаздівство.

Смерть повела його по палацу. Василь побував у кожній кімнаті, тільки до одної не впустила. Це його розсердило:

— Відімкни кімнату, — сказав Василь і пошкодував, що забув дома гудзувату палицю.

— Не можна.

— Не можна? Мені? Якому ти присягалася перед дубовим пнем? Відімкни по-доброму, бо нароблю гармидеру.

— Що було робити з таким напасним приятелем? Заскреготав ключ, і вони опинилися у величезній залі, де Василь Невмирака аж рота роззявив. Там горіли тисячі великих і малих свічок. Деякі тільки почали горіти, а інші догоряли.

— Що це таке? — спитав Невмирака,

— Це свічки всіх живих.

— І моя тут є?

— Є і твоя.

— Котра?

— Оця, що догоряє,— відповіла Смерть.

— Коли вона догорить, то що буде зі мною? — спитав Василь.

— Тоді умреш.

Василь засумував. Потім штовхнув Смерть у бік і попросив:

— Будь добра, засвіти мені замість недогарка велику свічу.

— Ніколи в світі цього не зроблю! — сказала Смерть сердито. — Той, що народився, мусить і померти. На все свій час.

Чоловік прийшов додому блідий і зажурений. Жінка ходила коло нього, як коло слабого. Василь довго мовчав, потім розповів:

— Моя свічка уже догоряє.

— А чи не можна замінити її іншою? — спитала жінка крізь сльози.

— Я просив, та Смерть і слухати не хоче.

Жінка почала плакати-голосити на всю хату.

— Сиди тихо, жінко. Я не боюся Смерті. Щось придумаю.

Три дні і три ночі Василь Невмирака не спав на волосину і крихти в рот не брав. Все думав і думав. Нарешті встав, засукав рукави і взявся майструвати. Зробив собі незвичайне ліжко, яке крутилося на місці.

Коли заслаб, ліг на хитре ліжко. Глип — Смерть стоїть у головах. «Прийшла, псявіра!» — подумав Василь і повернув ліжко. Смерть опинилася в ногах. Постояла трохи й знову пішла у голови. Василь далі крутить своїм ліжком.

Смерть почала його просити:

— Умри, Василю, бо вже настав час. Люди будуть сміятися з мене.

— Нема дурних, умру тоді, коли сам захочу. Іди до дідька, не суши мені голови!

— Ну, аби-сь знав, більше не прийду… — образилася Смерть і пішла геть з хати.

Василь Невмирака встав живий, здоровий. Відай, він і зараз ходить нашими селами і робить добро людям.

ЯК КОРЧМАР ДОТАНЦЮВАВСЯ[43]

Жила на світі бідна вдова із сином Кирилом. У них була лише старенька хата, пошита соломою. Якось звіялася буря, зірвала солому й порозкидала по селу. Вдова, з сльозами на очах, подивилася на лихо і сказала синові:

— Що тепер чинити?

— Піду, мамо, у світ, пошукаю щастя.

Узяв торбу з хлібом, вирушив у дорогу. Йшов скільки йшов, коли здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні.

— Куди йдеш легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди нікуди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку файну козу, що як тільки скажеш: «Козо, козо, потрясися!», довкола неї посиплються гроші. Зможеш собі брати, скільки хочеш.

— Давай, чічко, козу.

Дівчина плеснула в долоні і коло неї стала правдива коза — з рогами і борідкою. Кирило взяв її на мотузок і пішов дорогою. Прийшов до корчми й каже:

— Козо, козо, потрясися!

Коза потряслася і обсипалася грішми. Леґінь нагодував і напоїв усіх, що були в корчмі. Побалакав, пожартував з ними й зібрався йти додому. В той час хитрий шинкар підмінив йому козу.

У дорозі парубок хотів дати бідним трохи грошей. Але коза не тряслася, грішми не обсипалася. Лишив ЇЇ серед дороги й пішов шукати щастя.

— Здибала його дівчина — вродлива, як сонечко навесні.

— Куди йдеш, легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку скатерку, що як скажеш: «Скатерко, скатерко, розстелися!», то