Читати книгу - "Чарівне горнятко"

на ній буде все, чого твоя душа захоче.

Взяв Кирило скатерку і знову зайшов до корчми. Поклав дарунок дівчини на стіл і мовив:

— Скатерко, скатерко, розстелися!

Скатерка розстелилася й покрилася всілякими наїдками та питвом: білим хлібом, сиром, маслом, ковбасою, пахучим борщем з буряками, засмаженими курчатами, варениками в сметані і горілкою-шабасівкою. Кирило нагодував і напоїв усіх людей, що були в корчмі. Як поїли і стали балакати про свої гаразди, шинкар спритно підмінив і скатерку.

Вийшов Кирило з корчми й попростував додому. Йшов цілу днину. Коли почало сутеніти, він захотів їсти. Каже:

— Скатерко, скатерко, розстелися!

Але скатерка не розстелялася і не покривалася всілякими стравами. Кирило розсердився і шпурнув її в кущі, а сам пішов далі шукати собі щастя.

Втретє здибав дівчину — вродливу, як сонечко навесні. Вона спитала:

— Куди йдеш, легіню?

— Йду щастя шукати.

— Не йди. Щастя не знайдеш. Я тобі подарую таку чарівну скрипку, що як на ній заграєш, то сповниться все, що тільки захочеш.

Узяв Кирило скрипку, зайшов до корчми, але вже не їв і не пив. Приклав смичок до чарівних струн і подумав, аби вся родина хитрого корчмаря почала танцювати. На те збіглися корчмареві діти, жінка, усі родичі і стали танцювати. Так скакали, аж дрантя летіло. Спочатку співали, реготали, ухкали і вівкали, а потім запросили:

— Досить грати, парубче, бо душа з нас вилазить.

— Ні, будете танцювати доти, поки мені не віддасте козу і скатерку.

Кирило грав далі. Корчмар уже не міг дриґати ногами.

— Віддаю козу і скатерку, тільки не грай більше… — сказав, ледве обертаючи язика у роті.

Кирило перестав грати. Корчмар привів козу й віддав скатерку.

Кирило вернувся у своє село. Все життя тряслась йому коза, розстелялась скатерка, грала чарівна скрипка. Мав за що пошити хату, купити щороку пару нових постолів і справити у самому Косові піхані холошні.

РОЗУМ І ЩАСТЯ[44]

На широкій річці, на вузькім броді-переході-пішоході здибалися Розум і Щастя. Стали одне перед одним, носом до носа і ні кроку з місця.

— Дай мені дорогу, бо я є перший чоловік у світі! — сказав Розум. — Все проваджу між людьми, вони мене слухають, шанують, кладуть під образи. Май і ти якийсь пошанівок.

Щастя надюдюрилося й каже:

— А я приношу людям втіху, без мене не було би і життя на світі. Як приходжу до людей, то всі стають веселі. Кажуть, що їм сонечко зійшло. Ти, Розуме, ліпше покажи свій пошанівок до мене.

Розум уперся, затявся, а Щастя теж не хоче поступитися. Сваряться — і сорому не мають, як дві баби на ярмарку.

— Гов, стій! — сказав нарешті Розум. — Ади, у полі оре якийсь леґінь. Ходім до нього, най покаже, чого ми справді варті.

— Оце ти добре вигадав, — похвалило Щастя. — Видно, що маєш у голові не одну полову.

— Підійшли до парубка. Той впирається в чепіги, покрикує на коней і так старанно оре, що піт ллє з чола.

Розум і Щастя ходять за ним по ріллі й придивляються, як леґінь гарує.

Раптом Розум — шусть парубкові в голову. Заліз і мовчить, а Щастя ходить, як сирота, й шепоче:

— Най буде й так. Побачимо, Розуме, до якого ти Єрусалиму його приведеш.

Парубок не став більше орати. Кинув плуга на фіру і їде додому.

— Вйо, вйо! — цьвохнув коней. — Нема дурних — поженилися! Що я маю мучитися в полі. Орю цілими днями, аж піт мені випікає очі, а користі — як із цапа вовни.

Приїхав додому й каже татові:

— Не хочу ґаздувати. Піду я у світ і легшого хліба пошукаю.

— А кому я лишу хату, худобу, поле?

— Лишайте, кому хочете. Мені нічого тут не треба.

Тато почав просити:

— Не йди, сину, нікуди. У світі всюди велика біда. Покинь свій дурний розум, берися до роботи.

— Ви, тату, знаєте своє, а я — своє!

Взяв тайстру на плечі, виламав бука і подався в світ.

Щастя йде за ним, бо хоче знати, куди Розум заведе легіня. З гірким лихом придибали до самої столиці. Там людей багато і всі тільки й говорять про цісарську гризоту. В нього виросла донька, гарна, як намальована, але має ганч: не вміє говорити. Цісар дав оголосити, що хто її навчить людської мови, той стане його принцем. Коли жонатий — дістане півцарства, а як нежонатий — зможе засватати царівну.

З усіх кінців, світу приходили різні дохтори. Всіляко говорили до царівни, але вона мовчала. Нічого не могли вдіяти, бо розум мали куций. Верталися з тим, із чим прийшли.

Зайшов леґінь до палацу, став перед цісарем і каже:

— Я, вельможний цісарю, навчу твою доньку говорити.

— Коли так, то йди до покою. Спробуй щастя.

Леґінь повісив тайстру на престол, припер там і палицю, кашлянув і зайшов до царівни-красуні. Вона сиділа в кріслі й розчісувала своє русяве волосся. Він сів перед нею й почав розповідати:

— Жили собі три брати. Тато й мама померли, і брати помандрували світом. Сподівалися, що десь їм усміхнеться щастя. Йшли скільки йшли, коли вже увечері добралися до одного лісу, який кишів від звірини. Братам страшно було лягати спати — вранці й кісток не позбираєш.

Найстарший сказав:

«Лягайте, браття, спати, а я буду вартувати. Доки виспитесь, зроблю з дерева ляльку».

Середущий і наймолодший полягали й заснули, а найстарший узяв шматок явора і почав тесати. Тесав-витесував, різав-вирізував і вирізьбив ляльку. Була, як жива, тільки не мала убрання.

Найстарший розбудив середущого й сказав:

«Я вже закінчив роботу — зробив ляльку. Треба її файно вбрати. Доки ми будемо спати, ти маєш пошити для неї одежу».

«Добре, брате, все буде зроблено».

Середущий теж не марнував час. Шив, приміряв, поров і знову шив. За якусь годину вбрання було готове. Як одягнув ляльку, то хоч веди її до цісаря на бал. Тільки говорити ще не вміла.

Середущий розбудив наймолодшого й сказав:

«Ади, найстарший витесав із явора ляльку, я пошив для неї одежу, а ти до ранку маєш навчити її говорити».

«Добре, брате, я не гірший від вас двох».

Наймолодший узявся до діла. До ранку лялька не тільки говорила, але й так заспівала, що не дала вже братам спати.

Коли повставали, найстарший сказав:

«Це моя дівчина, бо я її змайстрував з явора».

Середущий розгнівався:

«Ні, вона моя, бо я її вбрав, як