Читати книгу - "Ловець снів"

тут Бобер правий. Нам потрібний саме Генрі».

Однак Генрі й Піт затримувалися. Думати, що з ними щось трапилось, було ще рано — можливо, їх просто затримував снігопад, — але Джонсі вже почав турбуватись і припускав, що в Бобра теж неспокійно на душі. Ніхто поки про це не наважувався заговорити — ще не перевалило за полудень, і все могло скінчитися добре, — але невисловлена думка висіла в повітрі.

Джонсі на якийсь час зосереджувався на дошці й картах, а потім дивився на двері спальні, за якими відлежувався Маккарті. Імовірно, той спав, але, чорт забирай, вигляд у нього був такий, що лячно дивитися! Двічі або тричі Джонсі помічав, як Бобер кидає погляди в тому ж напрямку.

Джонсі перетасував старенькі «велики»[36], роздав, здав собі пару карт і відклав криб, коли Бобер пальцем посунув до нього ще дві. Бобер перевернув колоду, і на цьому попередні дії закінчились. У хід пішли кілочки. «Можна скільки завгодно ставити кілочки і все одно програти, — повчав їх Ламар із вічною цигаркою «Честерфілд» у кутку рота і в кашкеті будівельника, насунутому на одне око, як у людини, котра знає якусь таємницю, але просто так нею не поділиться. Ламар Кларендон, працьовитий дбайливий татко, який помер у сорок вісім років від серцевого нападу, — але, якщо ти ставиш кілочки, тебе ніколи не обдурять».

«І не скаче, і не грає», — подумав Джонсі. І слідом за цією думкою в голові у нього пролунав той чортів тремтливий голос із лікарні: «Будь ласка, припиніть, я цього не витримаю, зробіть укол, де Марсі?» Господи, чому світ такий жорстокий? Чому так багато коліс готові переламати тобі пальці? Чому так багато машин і механізмів так і чекають, як би випустити тобі кишки?

— Джонсі?

— Га?

— Все гаразд?

— Так, а що?

— Ти здригнувся.

— Правда?

Звичайно, він знав, що правда.

— Ага.

— Протяг, напевне. Ти ніякого запаху не відчуваєш?

— Маєш на увазі… його?

— Ну не пахви ж Меґ Райан. Так, його.

— Ні, — відповів Бобер. — Кілька разів мені здалось… Але це просто уява. Тому що це його пердіння… Ну, знаєш…

— Так сильно смерділо.

— Так. І відрижка. Я думав, його навиворіт викрутить.

Джонсі кивнув. «Мені моторошно, — подумав він. — Сиджу тут посеред заметілі й тремчу зі страху. Прокляття, хочу, щоб Генрі повернувся. Ось так».

— Джонсі?

— Що? Ми будемо догравати цю партію чи ні?

— Звичайно, але… Як думаєш, із Генрі та Пітом нічого не сталося?

— Чорт забирай, звідки я знаю?

— Ти не… відчуваєш? Може, бачиш…

— Я не бачу нічого, крім твоєї фізіономії.

Бобер зітхнув.

— Але, гадаєш, у них усе гаразд?

— Узагалі-то так. — І все ж погляд його ковзнув спершу на годинник на стіні — пів на дванадцяту, — а потім на зачинені двері спальні, за якими був Маккарті. Посеред кімнати погойдувався і повертався від тихого руху повітря ловець снів. — Вони просто повільно їдуть. Скоро будуть. Давай краще грати.

— Добре. Вісім.

— П’ятнадцять за дві.

— Блядь! — Бобер сунув у рот зубочистку.

— Двадцять п’ять.

— Тридцять.

— Пропускаю.

— Один за дві.

— Ну це взагалі! Хоч стій, хоч трахай! — Бобер виснажено реготнув, коли Джонсі переставив свій кілочок на третій пункт. — Ти, коли здаєш, завжди вставляєш кілочки мені в дупу.

— Я вставляю тобі кілочки в дупу, і коли ти здаєш, — зауважив Джонсі. — Правда очі коле. Грай.

— Дев’ять.

— Шістнадцять.

- І одне за останню карту, — сказав Бобер так, ніби здобув моральну перемогу, і підвівся. — Сходжу надвір, віділлю.

— Навіщо? Якщо не знаєш, у нас є чудовий туалет.

— Я знаю. Просто хочу перевірити, чи зможу написати своє ім’я на снігу.

Джонсі розсміявся.

— Ти коли-небудь подорослішаєш?

— Ні, коли б моя воля. І тихіше. Не розбуди гостя.

Джонсі зібрав карти й тасував, поки Бобер ішов до дверей. Йому згадалася версія гри, в яку вони грали, коли були дітьми. Називали вони її «гра Даддітса» і грали зазвичай у вітальні Кейвеллів. Від звичайного крибеджу вона відрізнялася тільки тим, що кілочки розставляв Даддітс. «У мене десять, — говорив Генрі. — Став мені десять, Даддітсе». І Даддітс зі своєю дещо дивною щасливою усмішкою, від вигляду якої в Джонсі незмінно піднімався настрій, ставив чотири, або шість, або десять, або взагалі до хріна, аж два десятки. Головним правилом цієї гри було ніколи не скаржитися, ніколи не говорити: «Даддітсе, це забагато» або «Даддітсе, цього замало». Як же вони реготали. Містер і місіс Кейвелли теж реготали, якщо бували в кімнаті, і Джонсі згадав, як одного разу, коли їм було років п’ятнадцять-шістнадцять (а Даддітс весь час лишався в одному віці, що було так прекрасно і страшно), так от, того разу Алфі Кейвелл заплакав і сказав: «Хлопчики, якби ви тільки знали, що це означає для мене і для дружини, якби ви тільки знали, що це означає для Дуґласа…»

— Джонсі.

Голос Бобра, напрочуд невиразний. Холодний вітер увірвався крізь відчинені двері кухні, і руки Джонсі взялися гусячою шкірою.

— Зачини двері, Бобре, ти що, в хліві народився?

- Іди-но сюди. Ти маєш це побачити.

Джонсі підвівся й підійшов до дверей. Відкрив рот, щоб щось сказати, і закрив, не вимовивши ні звука. Через двір бігли тварини. Їх було стільки, що вистачило б на невеликий зоопарк. Переважно олені, кількадесят добірних самців і самиць. А разом із ними — єноти, лісові бабаки та цілий загін білок, які нібито без жодних зусиль стрибали по свіжому снігу. З-за рогу сараю, де зберігалися «Арктик кет», інструменти та частини двигунів, вибігли троє великих звірів — Джонсі спочатку здалося, що вовки. Потім він помітив на шиї в одного з них обривок старої вицвілої мотузки і зрозумів, що це собаки, ймовірно, здичавілі. Усі вони рухалися на схід, нагору схилом, геть від Ущелини. Джонсі побачив двійко великих диких котів, які бігли між двома групами оленів, і навіть потер очі — чи не приверзлось. Але коти не зникли. Як і олені, бабаки, єноти та білки. Вони цілеспрямовано рухалися вперед, не дивлячись на людей у дверях, і це переміщення було позбавлене паніки, яка охоплює тварин під час лісової пожежі. Та й запаху гару не відчувалося. Тварини просто йшли на схід, звільняючи територію.

— Господи Боже, Бобре, — тихо, вражено видихнув Джонсі.

Бобер дивився вгору. Після слів Джонсі він ковзнув по тваринах швидким поглядом і знову задер голову.

— Так, а тепер подивись угору.

Джонсі подивився і побачив десяток яскравих вогнів, що гуляли небом, — червоних і біло-блакитних. Вони освітлювали хмари, і він раптом зрозумів, що це їх бачив Маккарті, коли загубився в лісі. Вони