Читати книгу - "Таємниця катакомб"

амулети?

— Амулети? — здивовано перепитала Інґеборґ. — Ах! Ви кажете про кулони-трикутники?

— Де?! — ще грізніше рявкнув Лючіо.

Інґеборґ Мюкле зрозуміла, що вибору немає. Вона повела їх довгими коридорами з консерваційної майстерні, де вони вже все перевернули догори дриґом, до дверей з табличкою:

Склад IX

Пані Мюкле відчинила двері своєю службовою карткою й увімкнула світло.

— Тут, — мовила вона, підходячи до широкої шухляди.

Витягла шухляду, вийняла звідти коробочку й поклала на столі посередині кімнати.

— Ось тут, — повторила вона й зняла накривку.

У коробці лежала прикраса, дбайливо загорнена в обгортковий папір.

Лючіо схопив коштовність, підняв до світла.

— Gratias tibi, Deus! — прошепотів він. — А де другий амулет? Де він?

— Другий? — затинаючись, запитала Інґеборґ. — Тут його немає.

— Де він? — рикнув Лючіо.

— Його відіслали назад, до Бурґюнна, де він був знайдений. Там відкрили місцеву історичну виставку в інформаційному центрі поряд зі ставкіркою. Кулон-трикутник — одна з виставкових атракцій.

ГОСПОДНІ ПСИ

Плани

Осло

Бурґюннська ставкірка…

Лючіо не любив ставкірки. Хоч і будувалися вони як християнські храми для поклоніння Богові, але в них ще досі витав єретичний дух вікінгів. Немовби Одін та сонм прадавніх скандинавських богів ставав на перешкоді вірі в Ісуса Христа.

«Є щось у тих ставкірках дике й неприємне, — думав Лючіо. — Щось містичне й грізне. Вони нагадують сатанинські капища».

Удвох із братом Драґо вони знайшли в мережі карту, а на карті — Бурґюнн. Ставкірку треба було шукати на заході країни, у Вестланні. Чотири-п'ять годин їзди від Осло. Лючіо зиркнув на годинник.

— Будемо там уранці, коли відкриється виставка, — сказав він.

— А що з… — брат Драґо кивнув головою у бік трьох заручників.

— Хлопця візьмемо з собою. Він може стати в пригоді.

— Як скажеш…

— А ви з братом Торре облаштуйте нашу штаб-квартиру в готелі. Мусимо мати негайний доступ одне до одного, на випадок непередбачених ускладнень.

— Гаразд. Як бути з двома дамами?

— Пильнуй їх, доки не закінчимо операцію.

— А тоді?

— Гм… Потім подумаємо, що з ними робити…

Розділ III

Ставкірка

Бурґюнн — Осло

I

Могутнім, темним силуетом здіймалася старовинна церква на тлі сонця, що сходило. Роберт, засліплений сонячним сяйвом, закліпав очима, глянув у вікно. Валентино саме підкотив мікроавтобус до церкви й зупинився. Десь неподалік гавкав собака.

Вони їхали всю ніч. І ось, нарешті, дісталися до місця призначення. Робертові стерпло все тіло. Він був наляканий і втомлений. Болів живіт. Що ті ченці, власне, намислили? Украсти коштовність з виставки посеред білого дня? Невже ніколи не чули про сьому заповідь Божу? Не вкради. Схоже, не надто вони переймаються заповідями… Не лише цією, іншими — теж.

Роберт ще раз глянув на ставкірку. Голови драконів на вершечку даху, немов хижі звірі з запіненими писками, шкірилися у криваво-багряне небо.

Мама й Інґеборґ Мюкле залишилися в Осло під наглядом двох ченців. Роберт нічого не знав про їхню долю. Вони ж не заподіють лиха мамі? Чи заподіють?

II

Я мушу повідомити поліцію!

Робертова мама важко дихала. Разом з Інґеборґ Мюкле їх ув’язнили в готельній кімнаті в Осло. Прив’язали до стільців. Литки туго примотали клейкою стрічкою до ніжок. Навколо талії — зав’язані вузлом грубі мотузки. На щастя, хоч руки залишили вільними.

Їх стерегли двоє ченців. Один скоцюрбився над ноутбуком. Другий дивився у вікно — стояв на чатах.

Решта ченців поїхало з Робертом до Бурґюнна, щоб викрасти другу прикрасу.

Господи, не дай їм скривдити мого хлопчика!

Схованими під одягом пістолетами ченці змусили жінок пройти повз рецепцію готелю. Ніхто не звернув на них ніякої уваги. Вони піднялися ліфтом на четвертий поверх, увійшли до номера, більше схожого на командний штаб. Комп’ютери, комутатори, карти, довідники. Робертову маму й Інґеборґ ретельно обшукали. Невже ченці підозрювали, що норвезькі жінки зазвичай ходять озброєні? Вони знайшли в Робертової мами один мобільний телефон, а другий — позичений у майстерні, який вона забула повернути, — не помітили. Мабуть, не сподівалися, що хтось може носити з собою два телефони одночасно.

Якби вона зуміла до нього дістатися, зателефонувала б у поліцію!

III

Історична виставка розташовувалася у сучасному інформаційному центрі, зовсім поряд зі ставкіркою, і відкривалася о десятій ранку. Було вже кілька хвилин по десятій. Четверо ченців разом з Робертом вийшли з мікроавтобуса й попрямували до інфоцентру. Ченці підштовхували Роберта перед собою.

— Туристи? Так рано? — защебетала дама за стійкою. Вона глянула на ченців, одягнених у джинси й футболки. Несміливо всміхнулася, ніби відчула щось непевне, але не могла второпати, що саме.

Кулон-трикутник та багато інших археологічних знахідок лежали в скляних вітринах. Місцеве історичне товариство зібрало на виставці знаряддя і зброю, брошки й гребінці, римські монети й прикраси.

Усі артефакти були підписані норвезькою, англійською, німецькою та французькою мовами.

— Лючіо! — вигукнув один з ченців, киваючи головою на узвишшя посеред зали.

Кулон-трикутник лежав на похилій фетровій підставці. Під прикрасою було написано:

Кулон-трикутник

(ВІК НЕВІДОМИЙ — ЙМОВІРНО 1800–2200 РОКІВ)

ЗНАЙДЕНИЙ НЕЩОДАВНО ПІД ЧАС АРХЕОЛОГІЧНИХ РОЗКОПОК ПОБЛИЗУ БУРҐЮННСЬКОЇ СТАВКІРКИ. ТАМ САМО БУЛО РОЗКОПАНО РИМСЬКІ МОНЕТИ III СТОЛІТТЯ І КАРТУ. ПРИПУСКАЄТЬСЯ, ЩО ПРИКРАСА СТАЛА ЗДОБИЧЧЮ ВІКІНГІВ І ПОХОДИТЬ З РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (27 р. до P. X. — 476 р. після P. X.)

Лючіо рішуче підійшов до вітрини й спробував підняти кришку. Але вона не піддалася.

— Перепрошую! — вигукнула дама за стійкою. — Заборонено…

І раптом вона замовкла. Ніби збагнула: все, що б вона казала чи робила, не має жодного сенсу.

Лючіо нетерпляче пошарпав скляною вітриною.

Роберт і дама за стійкою перезирнулися.

Обоє заціпеніли.

Один із ченців підійшов до жінки, став перед нею, широко розставивши ноги й схрестивши на грудях руки, щоб миттю відбити її атаку, якби вона на таке відважилася. Але жінка стояла непорушно, мов громом прибита.

— Chiave! — крикнув один з ченців італійською. — Key! — відразу переклав він англійською. — Now!

— Вони вимагають ключ! — сказав Роберт.

— Ключ? — не відразу збагнула дама за стійкою.

— До вітрини…

— Вони його не дістануть!

— Ліпше віддати їм ключ.

— Key! Now! — гаркнув чернець.

Жінка відчинила шухляду, понишпорила якусь мить під стійкою, вийняла в’язку ключів і тремтячою рукою простягла крайньому ченцеві. Той перекинув ключі Лючіо. Лючіо швидко відшукав потрібний і відімкнув вітрину.

IV

Ленсман[3] саме зручно вмостився з першою ранковою філіжанкою кави, коли задзвонив телефон. Місцеве управління поліції щойно одержало потайний тривожний сигнал з інформаційного центру біля Бурґюннської ставкірки. Потайний тривожний сигнал — це сигнал, який подається непомітно, щоб