Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

class="p1">— Неодмінно!

— Де цей ваш павук-велетень? — поцікавився Лев.

— Он там, у тій діброві, — мовив Тигр і вказав передньою лапою.

— Охороняйте моїх друзів, — наказав Лев. — А я піду розберуся з тим чудовиськом.

Він попрощався зі своїми друзями і гордо покрокував назустріч ворогу.

Коли Лев нарешті знайшов павука, той спав. Він був настільки огидний, що Лев зморщив носа. Тигр сказав правду: лапи потвори були довгі й товсті, а тулуб заріс грубою чорною щетиною. У пащеці було повно довгих гострих зубів, а велетенська голова й важкий тулуб поєднувалися тонкою шиєю. Лев одразу здогадався, що це найвразливіше місце. І ще він вирішив, що краще напасти на ворога, доки той спить, а не чекати, коли він прокинеться. Тому Лев не зволікаючи стрибнув на спину чудовиська. Одним ударом могутньої лапи з гострими кігтями він відбив павуку голову. Лапи чудовиська засмикалися в судомах, потім павук завмер, і Лев зрозумів, що перемога за ним.

Він повернувся на галявину, де лісові звірі, затамувавши подих, чекали на нього, й гордо повідомив:

— Вам більше нікого боятися в цьому лісі! Після цього звірі оголосили Лева своїм царем, і він обіцяв повернутися до них, щойно допоможе Дороті дістатися до Канзасу.

22. Край Ковтачів

Четверо мандрівників вдало завершили перехід лісом, та, коли він закінчився, виявили, що перед ними велика гора з крутими кам'янистими схилами.

— Що ж поробиш, — казав Страшило, — доведеться лізти на гору, хоча це й нелегко.

На цих словах він рушив уперед, а всі інші попрямували за ним. Вони дісталися до першого великого каменя, аж раптом почули грубий окрик:

— Назад!

— Хто це кричить? — запитав Страшило.

Тоді над каменем з'явилася голова і пролунав той самий крик:

— Це наша гора, ми нікому не дозволяємо залазити на неї!

— Але ми мусимо перейти через неї, — переконував Страшило. — Ми прямуємо до Краю Ковтачів.

— Не вийде у вас нічого, — заперечив голос, і з-за каменя з'явився дуже дивний на вигляд чоловік.

Він був приземкуватий і кремезний, із великою головою і зовсім пласкою маківкою; мав товсту зморшкувату шию, а рук не мав узагалі. Поглянувши на незнайомця, Страшило вирішив, що цей безрукий задирака навряд чи зможе завадити їм пройти. Тому він сказав:

— Дуже перепрошую, але ми вимушені вас не послухатися і перейти вашу гору, подобається вам це чи ні, — і хоробро рушив уперед.

Раптом шия чоловіка видовжилася, і він так гепнув своєю пласкою маківкою Страшила в живіт, що той сторчголов полетів з гори. Після цього шия знову втягнулася, і чоловік хрипко зареготав:

— Не так це просто, як вам здається!

Його слова потонули в гучному реготі, й на горі з'явилися сотні його приятелів, які до цього ховалися за каменями й валунами.

Цей сміх, викликаний невдачею Страшила, дуже розлютив Лева. З громовим ревом, який луною рознесло навсібіч, він рушив угору по схилу.

Ще раз вистрілила голова на довгій шиї, і могутній звір, наче підбитий ворожим гарматним ядром, покотився вниз до підніжжя гори.

Дороті підбігла до Страшила й допомогла йому звестися на ноги. Потім до неї, накульгуючи, підійшов засоромлений сердитий Лев і сказав:

— І цими Головами, що Стріляють, не поборешся. Ми їх не переможемо.

— Що ж тоді робити?

— Треба викликати летючих мавп, — запропонував Залізний Лісоруб. — Ти маєш ще одне бажання.

— Хай буде так, — погодилася дівчинка.

Вона одягнула золоту шапку і промовила заклинання. Мавп, як і завжди, чекати довелося недовго, і за кілька секунд уся зграя вже зібралася біля підніжжя гори.

— Яке твоє бажання? — запитав Ватажок у Дороті й низько поклонився.

— Перенесіть нас через гору в Край Ковтачів, — промовила дівчинка.

— Зробимо, — пообіцяв Ватажок, і летючі мавпи підхопили чотирьох друзів і Тото, а потім піднялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, Голови, що Стріляють, дуже злилися і витягували шиї скільки могли, але не дістали мандрівників, яких летючі мавпи без перешкод перенесли через гору і доправили до красивого Краю Ковтачів.

— Ти викликала нас востаннє, — нагадав Ватажок. — Прощавай, і нехай тобі щастить!

— Прощавайте й ви, дуже вам дякуємо! — сказала Дороті.

У Краї Ковтачів люди жили щасливо й багато. Добре вимощені дороги пролягали вздовж полів, на яких достигала пшениця й кукурудза, через річечки були перекинуті міцні мости. Паркани, будинки й мости були рожевого кольору, так само, як у Краї Моргунів було найбільше жовтої барви, а в Краї Жувачів — блакитної. Самі ковтачі — кремезні, пухкенькі коротуни, на вигляд дуже добросердечні, — були вбрані в рожевий колір, тож гарно виглядали на тлі зеленої трави й жовтої стиглої пшениці.

Летючі мавпи спустилися зі своїми пасажирами біля будинку фермера. Коли Дороті підійшла до дверей і постукала, їм відчинила симпатична фермерка. Дівчинка попрохала щось попоїсти, й добра жінка пригостила їх чудовим обідом з трьома пирогами та чотирма видами печива, а Тото отримав мисочку молока.

— А чи далеко до замку Глінди? — поцікавилася Дороті.

— Не дуже, — відповіла фермерка, — ідіть на південь і незабаром ви його побачите.

Мандрівники подякували гостинній господині і з новими силами знову рушили в путь. Вони прямували повз доглянуті поля, переходили через річки по гарненьких містках і зрештою побачили ошатний замок.

Біля воріт чергували три вродливі дівчини в рожевій формі, прикрашеній золотим шитвом. Коли Дороті підійшла до них, одна запитала:

— Навіщо ви прийшли до Південного Краю?

— Щоб зустрітися з вашою правителькою, доброю чарівницею Гліндою, — відповіла Дороті. — Ви проведете мене до неї?

— Скажи, як тебе звати, а я поцікавлюся в Глінди, чи згодна вона тебе прийняти, — сказала дівчина.

Кожен із мандрівників назвав своє ім'я, а дівчина-солдат попрямувала до замку. За якийсь час вона повернулася і повідомила, що Дороті та її друзів Глінда чекає просто зараз.

23. Глінда виконує бажання Дороті

Перед тим як мандрівників пустили до Глінди, їх відвели до однієї з кімнат палацу, де Дороті вмилася і причепурилася з дороги. Лев витрусив пилюку з гриви. Страшило поляскав себе долонями, щоб набути охайного вигляду, а Залізний Лісоруб ретельно відполірував тулуб і змастив суглоби.

Коли подорожні привели себе до ладу, дівчина-солдат провела їх до великої зали, де на троні з рубінів сиділа чарівниця Глінда. Їм вона здалася юною і прекрасною. Вона мала красиве кучеряве волосся, білу сукню й блакитні очі; свій