Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

пальці Іда Анатоліївна. — Юрський, Лебедев, Лавров, Луспекаев, Копєлян, Борисов, Дороніна… До речі, ти знаєш, що Борисов, Лавров і Луспекаев працювали у твоєму театрі?

— Ну, звичайно знаю…

— Так от, — продовжує вона, — Ігорьок чи то пак Іцик собі нівроку нахапався там зоряних звичок і по закінченні інституту попхався до Москви, але там у нього не склалося… Так… поставив пару вистав без особливого успіху… Ну, нудний він, розумієш, нудний… Ну, нема в ньому того шалу, авантюризму, який має бути в справжньому режисерові… у нього якось все від голови йде. Занадто розумний чи що? — знизує плечима сама до себе тьотя Іда. — А потім, коли за Брєжнєва знову почалися гоніння на євреїв, коли почалася перша хвиля еміграції в Ізраїль, Америку, коли в театрі почалися цькування, тоді він з Москви утік і перебрався до Києва, хоча завжди мріяв про Москву, хотів бути таким знаменитим, як Ефрос, Любімов, Єфремов, Волчек, Додін і всі інші, яким він завжди заздрив через їхній успіх і не міг цього простити. Запам'ятай, — каже мудра тьотя Іда, піднімаючи вгору палець, — успіх, синку, ніколи не прощають! Тут у Києві, я мушу сказати, у нього були непогані вистави, а році у 78-му, 79-му його навіть зробили художнім керівником ВДТ. І керував він аж до року 82-го-84-го, аж поки не зачепився з місцевим компартійним керівництвом. Я не знаю, у чому сутність того скандалу, проте знаю одне: саме через цей скандал Іцика відсторонили від справ, а він же ж натура амбіційна — узяв та поїхав кудись у Росію. А коли вигулькнула Незалежність, бач, повернувся, викладав у театральному інституті щось десь ставив і от… дочекався свого — знову художній керівник, головний режисер. Але ж змінився з тих часів… Ой як змінився, — тьотя Іда хитає головою і закусує нижню губу, — він завжди мав схильність до сутулості та облисіння, а зараз же ж просто якийсь лисий горбань став. Очі колючі, підозрілі, зуби через один частоколом стоять, а йому ж усього десь п'ятдесят п'ять чи трохи більше… пігментні плями по руках і обличчю, весь напружений такий і коханка ця його молода, режисерка, трясця її матері…

— Це хто? Лариска Обаринська?

— А хто ще? Сучка молода…

— А ви звідки знаєте? — щиро здивований я обізнаністю Іди Анатоліївни.

— Тю, так ми ж з його дружиною Наталкою вже триста років знайомі… Київ же ж — велике село. Тут всі одне про одного все знають…

І тьотя Іда видає мені цілу порцію «абсолютно вірогідної» інформації про все: про кількість абортів, які від Іцика зробили усі його жінки, про всіх студенток, яких він примусив зробити аборти, мотивуючи тим, що дитина — це хрест на професії (За що горіти йому в пеклі!), про всі страждання й поневіряння Іцика в професії і у світі, про усіх Іцикових ворогів, наклепників, про прокляту радянську систему, яка «ламає людей», про тупих комуняцьких антисемітів-хохлів, бо самі не розуміють, що пиляють сук, на якому сидять, про Іцикові гіпертонічні кризи, геморой та виразку шлунка, про його дочку що втікла до Німеччини, і зараз непогано там себе почуває…

— Отак, — резюмує вона, — життя з цілком пристойного, чесного, добропорядного єврея зробило конкретного, пархатого жида, який нікому не довіряє, всіх підозрює у зраді, любить гроші, тримається за владу й ненавидить будь-який прояв успіху поруч із собою, якщо той успіх не належить йому!

Я не те, щоб був незгодний із словами тьоті Іди, але відверто кажучи, ще зовсім недавно ставив їх під сумнів. Проте події останнього року довели, що її слова мали певну рацію і от чому.

Десь трохи більше року тому у якийсь дивний спосіб на посаду художнього керівника нашого театру було призначено Ігоря Юрійовича Зарізовича (про деякі подробиці цього призначення, ви довідаєтесь трошки згодом). Причому сталося це так раптово і несподівано, що більшість акторів і досі не можуть оговтатися від такого призначення, у театральних колах Ігор Юрійович значився фігурою одіозною, неоднозначною, а за чутками був тим ще інтриганом з абсолютно авторитарними замашками, які останнім часом ховав за машкарою гри в удавану демократію. «Ми побудуємо європейський театр, — пафосно виголошував він свою програму на першому зборі трупи. — Нам не потрібні зірки в театрі, нам потрібен театр-зірка! Закінчився час прем'єрів та прем'єрш. Прийшли нові часи командної гри».

Користуючись задекларованими принципами, у першу чергу він зняв з репертуару кілька популярних вистав своїх попередників. Разом із виставами з театру пішли гарні актори середнього покоління, на яких тримався основний репертуар. Подейкували, що саме ці актори у свій час сприяли тому, що Зарізовича «прибрали», і у такий спосіб він їм мстився. Проте святе місце порожнім не буває, і попри анонсовану «командну гру», в театрі почали зростати нові «прем'єри». Найбільш наочним прикладом такої зірковості стали Алла Кабанова та Станіслав Страхаєв або, як жартома називав їх гострий на язик актор Влад Задунайський, Алла Жирардо та Славік Бельмондо, які раптово почали грати всі головні ролі. Не маючи особливих талантів і видатних акторських здібностей, вони множили навколо себе цілковиту сірість, яку Зарізович і називав «командною грою». Всі ті, хто був незгодний з його творчими методами або дозволяв собі нахабство «дискутувати», моментально були зараховані до неблагонадійних і враз переведені на «голодний пайок» щодо ролей, прихильності, а отже, і платні.

До речі, щодо платні, то у якийсь дивний спосіб Зарізович отримав фінансовий карт-бланш і з нового сезону на власний розсуд міг піднімати платню «лояльним» і врізати «нєблагонадьожним». Користуючись новими можливостями, він значно скоротив платню окремим театральним старикам, які теж, певне, у свій час у чомусь перед ним завинили, і підвищив тим, хто не втрапив свого часу в немилість. Так само робив і з молоддю, яка свіжим потоком полинула у театр, створюючи прецедент для так званої здорової конкуренції, а насправді — проходячи процес дресирування і розподілу на «наш» — «не наш».

Матеріалізованим уособленням цих авторитарних прийомів та перетворення досить вільного, творчого колективу на абсолютно «табірний» режим існування стало установлення на прохідній службового входу металевого турнікета й упровадження пропускної системи, що стало предметом жартів типу: «Когда же Аннушка разольйот масло для Зарізовича?». Жартівників, щоправда, швиденько було виявлено й покарано, тихенько так, непомітно на їхні ролі повводили дублерів і скоротили частину платні. Одним словом, останнім часом у нашому театрі тривали монументальні, тектонічні зрушення, в результаті яких ваш покірний слуга (тобто я) теж потрапив у немилість, бо дозволив собі на театральному капуснику зробити пародію на нову