Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

«примадонну» Кабанову, яку я представив у ролі ненажерливої старої із казки про «Золоту рибку», бо в результаті вдалого заміжжя із представником сучасної української влади, вона упродовж трьох місяців стала народною артисткою, професором та кавалером ордену Святої Софії.

І тут, шановний читачу, ми дісталися ключового місця моєї розповіді, бо зараз вигулькне перед вами пика самого чорта. Буквально на одну хвилинку вигулькне і знову заховається, бо чорт не любить зайвої уваги до себе. Так що прошу вас наступні кілька абзаців сприйняти із підвищеною увагою, бо гратимуть вони чи не ключову роль у всьому нашому подальшому дійстві.

Так от, трапилася мені пару років тому нагода познайомитися з таким собі рум'яним, усміхненим і дуже чемним жевжиком у діловому костюмі, що учащав до нас на репетиції, упадаючи за однією артисткою, ім'я якої вже згадувалося в моїй оповіді, а саме — Аллою Кабановою, уродженицею славного донецького міста Жданова, чи то пак Маріуполя. Була вона такою собі самовпевненою кацапкою з родини колишніх російських переселенців, проте досить красивою на обличчя, але об'ємистою у нижній половині тулуба. Не тільки мене, але й усіх моїх колег дивувало, що цей жевжик мав досить вільний доступ до театру, легко заходив у кабінет до директора, і коли я поцікавився у старших колег «Хто цей чувак?», то мені досить конкретно відповіли, що це якесь бувше «комсомольське цабе», яке у нинішньому вже українському уряді відповідає за гуманітарний підрозділ і має неабиякий вплив у Міністерстві культури. «А ще… — якось так змовницьки й пошепки натякнули мені колеги, — він «двостволка галімая», бо «полює» не тільки за дівчатами, але й хлопчиками теж».

— Підарас чи що? — поцікавився я.

— Ну, підарас не підарас, ми ж свічку не тримали, — відказали старші колеги, — але те, що він мутний якийсь, так це точно!

Відтоді у нашому кодованому лексиконі закріпилося за цим жевжиком прізвисько Мутний. Було йому років трохи за тридцять, і на своєму обличчі носив охайну коротку борідку і сріблясті блискучі окуляри, з-за яких поблискував іронічний погляд досить розумних цупких оченят.

Отак деякий час упадав він за нашою Аллуською, аж поки не оженився на ній, зробивши вмить народною артисткою, професором, кавалером ордену Святої Софії, і обсипав усіма благами земними — особистим водієм, шикарною квартирою, закордонними подорожами, над якими я, убогий та сірий, посмів поглузувати на капуснику, за що одразу мене перевели в категорію «не наш» і позбавили додаткових матеріальних бонусів і ролей, бо з того моменту грав у театрі одні епізоди. Саме тоді мій мудрий тато з приводу цієї ситуації сказав:

— Театральні «капусники» — кепська справа. Друзі посміються й забудуть, а ворогів наживеш на все життя.

По його словах і сталося, проте до справи…

Ще півтора року тому правив нашим театром досить відомий не тільки в Україні, а й за кордоном режисер Хмельницький і ставив він п'єсу А. П. Чехова «Чайка», і була в тій п'єсі така сцена, де Маша Шамраєва (та, яка ходила завжди у чорному) освідчувалася в коханні доктору Дорну і у фіналі свого монологу, стоячи до залу спиною, мала скинути з себе плащ… І все було б нічого, якби під плащем у неї щось там було! А так — нічого. Абсолютно гола натура — шия, спина і жопа… Ну, таке режисерське рішення.

От через ту кляту жопу, яку й не хотіла оголювати Алла Кабанова, на той час вже народна артистка і многая, многая, многая… й вийшла повна катавасія. Може б, якби у неї й була гарна, підтягнута жопа, то не сталося б тої біди, а оскільки жопа у Алли, як я вже казав, була дебела й нагадувала шкуринку апельсина, як то бува в період раннього целюліту, то саме через цю відмову її оголяти, Хмельницький узяв і звільнив її з ролі, призначивши актрису X. На додачу він ще й назвав її «смердючою скумбрією», бо від Алли справді йшов такий собі запашок копченої рибки з чорним «хлебушком», особливо, коли вона активно пітніла на сцені.

Кабанова ж, не будь дурепою, від тієї образи взяла й пожалілася своєму чоловікові, який на той час уже був народним депутатом Верховної Ради першого скликання і якому ця ситуація вкрай не сподобалась. От розвив він тоді бурхливу діяльність, задіяв усі важелі впливу й буквально за якийсь тиждень усі центральні республіканські та київські газети почали видавати у друк замовні статті, де ще не зіграну прем'єру чеховської Чайки у постановці Хмельницького (уявляєте, яка спритність) почали громити як абсолютно бездарне творіння старого збоченця-маразматика. І зовсім небагато часу минуло, як в один день наказом Міністерства культури режисера Хмельницького звільнили з посади художнього керівника театру, а на його місце призначили Ігоря Юрійовича Зарізовича.

Це тепер, коли Мутний ледь не щодня учащає до театру і почуває себе тут членом худради, стало зрозуміло, хто має реальну владу. А тоді це було зовсім несподівано. Ніхто ж і гадки не мав, що якийсь молодий жевжик так потужно впливатиме на українське мистецтво. Але жевжик мав не тільки вплив, а й дуже конкретні плани щодо нашого театру і, повірте, не тільки з любові до мистецтва. Адже на балансі театру в самому центрі міста було кілька прекрасних неприватизованих приміщень, були солідні частки у якихось санаторіях і пансіонатах, був гуртожиток і внутрішній дворик на Пушкінській, одне слово, багато цікавих ласих шматочків, що потребували «гарного нагляду». А ще казали, що Мутний цікавиться антикварними меблями, картинами та величезним архівом, що зберігався в театрі і має безліч цінних з точки зору історичної, художньої та комерційної привабливості артефактів, які можуть скласти гордість деяких приватних колекцій. Словом, Мутний став таким собі сірим кардиналом нашого театру й позаочі вирішував усі більш-менш серйозні справи. Але головне було те, що Мутний (як казали обізнані люди) — повністю контролює Зарізовича, і той робить усе, аби віддячити своєму «патрону» за призначення художнім керівником, і є повністю контрольованою маріонеткою в його руках.

Не знаю, правда це чи ні, адже театр — вир пліток, чуток та суцільних побрехеньок, але останнім часом, окрім кадрових ротацій, затіялося в театрі грандіозне будівництво та ремонт (бо де ж, як не на будівництві та ремонті найкраще відмиваються бюджетні грошики). Окрім вищезгаданого турнікета й пропускної системи, почали ремонтувати гримерки, розширювати акторський буфет, який у перспективі мав стати загальнодоступним рестораном. Якось бездарно, швидко й халтурно відремонтували фасад, дах і туалети, відкривали якісь додаткові цехи з пошиття театрального одягу, продавали «наліво» вистави, здавали