Читати книгу - "Вітер у верболозі"

Важко вхопити, бо звуки все слабші. — «Захисника й заступника — вітаю... » — «Заблудлі малюки в холоднім лісі... » — «Я в ньому потерчат знайду, перев’яжу їм рани...» — «Нещасних їх усіх — забудь!» — Ближче, Кроте, ближче! Ні, нічого не вийде; пісню заглушає шелест очерету.

— Але що ж ті слова означають? — спитав уражений Кріт.

— Те, чого я не збагну, — признався Щур. — Я передавав їх тобі так, як вони мені вчулися. О! Знову їх чути — тепер вони виразні і ясні! Цього разу вже щось справжнє, незаперечне — щире... пристрасне... чарівне...

— Ну то, може, ми тепер уже все зрозуміємо? — спитав Кріт і терпляче зачекав кілька хвилин, ледь не задрімавши під теплим сонцем.

Але відповіді не почув. Кріт глянув і все зрозумів. Блаженно усміхаючись, наморений Щур мідно спав, хоч вираз у нього був такий, ніби він усе ще пильно дослухався пісні.

Розділ 8 ЖАБИНІ ПРИГОДИ

Коли Жаба зрозумів, що його ув’язнено у вогкій, смердючій темниці, що вся похмура пітьма середньовічної фортеці лягла поміж ним і тим вільним світом, де сяє сонце й простелилися широкі шляхи, на яких він ще зовсім недавно був щасливий і дозволяв собі такі розваги, наче всі дороги в Англії належали йому, він упав мов підтятий на підлогу, пролив гіркі сльози й поринув у чорний відчай. «Це кінець усьому (мовив він), кінець кар’єри великого Жаби — що одне й те саме; славнозвісного красеня Жаби, заможного й гостинного Жаби, завжди безжурного, невимушеного, приємного та чемного! Чи можна мені хоч трохи сподіватися на визволення (мовив він), мені, котрого покарано так справедливо за те, що викрав такий розкішний автомобіль, та ще й так зухвало, і вшанував таким натхненним, просто небаченим нахабством стількох гладких, червонопиких поліцаїв! (Тут ридання струснули його). Найдурніша в світі тварюка, ось хто я (мовив він); тепер я мушу нидіти в цій темниці, а ті, хто мав за щастя похвалитися знайомством зі мною, певно, вже забули навіть ім'я великого Жаби! О мудрий старий Борсуче (мовив він), о розумний, делікатний Щуре та кмітливий Кроте! Як же добре ви знаєте життя і його плин, які ж тверезі й глибокі ваші міркування! Ох, я нещасний, всіма покинутий Жаба!»

У таких бідканнях та ремствуваннях минали для нього день за днем, тиждень за тижнем. Жаба відмовлявся не тільки від сніданку, обіду та вечері, а й від полуденка та підвечірка, хоч похмурий старезний тюремник, знаючи, що в Жабиних кишенях повно грошей, частенько натякав, що при бажанні за певну винагороду в’язень може одержати з волі навіть найвишуканіші делікатеси.

У тюремника була донька, дівчина славна і з щирим серцем, вона допомагала батькові у деяких службових справах. Дуже любила тварин і, крім канарки, клітку якої вдень чіпляла на цвяху, вбитому в товстелезну стіну вежі, на превелике невдоволення в’язнів, що з радістю подрімали б після обіду, а на ніч, обгорнувши серветками, ставила на столику у своїй кімнаті, тримала ще кілька рябих мишей та білочку, що невтомно бігала в колесі. І от ця добра дівчина, зглянувшись на Жабині страждання, сказала одного дня батькові:

— Тату, я не можу спокійно дивитися на цього бідолашного звіра. Він такий нещасний, такий худий! Дозволь мені піклуватися ним. Ти ж знаєш, як я люблю тварин. Я примушу його їсти з моїх рук і випростати спину. Взагалі, робитиму все, що треба.

Батько тільки махнув рукою: мовляв, роби що хочеш, йому обрид той Жаба зі своєю нудьгою, непривітністю та скнарістю. Того ж дня дівчина постукала у Жабину камеру й узялася до своєї милосердної справи.

— Ну, Жабо, веселіше! — гукнула вона бадьоро, щойно ввійшла. — Сядь рівненько, витри очі й будь розумним звірятком. І спробуй трохи підкріпитися. Це я сама приготувала — поглянь, ще гаряче, просто з печі!

Вона поставила перед ним печеню з овочами, й апетитні пахощі наповнили тісну камеру. Гострий запах смаженої капусти вдарив у ніздрі Жаби, який лежав на підлозі під тягарем своїх страждань, і в нього на мить майнула думка, що життя, може, — не така вже кепська та невесела штука, як йому здавалось. А проте він репетував, хвицав ногами і не хотів слухати ніяких утішань. І розумне дівча на якийсь час відступило, але гострий дух смаженої капусти в камері все ж лишився, бо така вже вона є, та капуста, і Жаба, поміж риданнями, принюхувався до тих пахощів, міркував, і поступово до нього приходили нові, бадьоріші думки: про лицарство, про поезію життя й про ще не звершені подвиги; про виплекані сонцем і вітром зелені луки, де пасуться мирні череди; про розбуялі городи й рівні стрічки газонів; про свіжі квіти в саду й бджолине гудіння; про затишний дзенькіт посуду, який розставляють, накриваючи до обіду стіл у Теремі Жаб, та про шурхіт стільців по підлозі, коли їх підсовують ближче до страви.

Навіть життя в тісній камері нараз почало прибирати рожевого відтінку; він уже думав про своїх друзів — вони, певно, зарадили б чимось, про адвокатів — для них його справа може становити неабиякий інтерес, і про те, що він таки справжній дурень, бо на суді навіть не пробував захищатися; нарешті, згадав і про свою кмітливість, винахідливість та й про все інше, на що він здатен, коли тільки напружить свій могутній розум; І Жаба майже зовсім одужав.

За годину-другу дівчина прийшла знову. Вона несла тацю, на якій парував запашний чай і височіла гірка гарячих грінок, товсто нарізаних, підрум’янених з обох боків, з великими золотими краплями масла, що зблискували в дірочках, наче мед у стільниках. Запах тих гарячих грінок просто катував Жабу: нагадував про теплу кухню, про те, як він снідав удома сонячного морозного ранку; про затишні вечірні посиденьки біля каміна взимку, коли після прогулянки взуваєшся в капці й ставиш ноги на камінові гратки; про муркотіння ситого кота й щебетання напівсонної канарки. Жаба нарешті випростався, втер сльози, з насолодою випив чай, поїв хрусткі грінки й невдовзі вже невимушено розповідав про себе, про свій дім, про своє життя в ньому, про те, яка він поважна особа і скільки має друзів, що не забувають його.

Наглядачева донька побачила, що такі розмови впливають на нього не менше, ніж чай, і радо заохочувала:

—