Читати книгу - "Химерне сяйво"

хід обговорення робочих питань. Нічого складного, мені шкода, якщо тобі здається, що...

— Ми ж чудово обходились без цього раніше!

— Думаю, він був вам потрібен, мабуть, і раніше, просто ви цього не знали, — голос Траймона звучав вельми розсудливо.

Верт завагався.

— Що ж, гаразд, — неохоче погодився він, шукаючи поглядом підтримки у присутніх за столом, — але що це таке отут, де йдеться про... — він пильно вдивився у текст, — «Наступник Ґрейхолда Сполда». Адже ним стане старий Ранлет Вард, чи не так? Він чекав цього роками.

— Авжеж, та чи він впорається? — спитав Траймон.

— Що?

— Я впевнений, що ми всі усвідомлюємо важливість належного керівництва, — сказав Траймон. — Вард є — ну, так, по-своєму цінним для нас, ясна річ, проте...

— Це не наша справа, — втрутився один із групи чарівників.

— Ні, але мала би бути, — сказав Траймон.

Усі мовчали.

— Суперечить інтересам іншого Ордену? — висловив здогад Верт.

— Ні, звичайно, — відповів Траймон. — Я тільки хотів сказати, що ми могли б запропонувати... пораду. Втім, пропоную обговорити це питання трохи згодом...

Чарівники ніколи ще не чули про «політичну підтримку при проведенні кампанії», інакше Траймонові нізащо не вдалося б провернути усю цю оборудку. Та проста правда полягала в тому, що допомагати іншим захопити владу у свої руки чи навіть просто зміцнити свою власну позицію, було зовсім їм не властиво. В усіх справах кожен чарівник покладався виключно на себе самого. Подумаєш, клопіт — ворожі паранормальні сутності! Амбітному чарівникові доводилося витримувати постійні сутички з ворогами у своєму власному Ордені.

— Тепер, гадаю, нам слід розглянути справу Ринсвінда, — сказав Траймон.

— І того світила, — додав Верт. — Знаєш, люди починають звертати увагу.

— Так, вони говорять, що ми мали б якось діяти, — підтримав його Лум’єль Пантер, чарівник із Ордену Опівнічної Пори. — Тільки от як, мені цікаво?

— Дуже просто, — сказав Верт. — Вони кажуть, ми повинні прочитати «Октаву». Вони завжди так кажуть у подібних випадках. Поганий врожай? Читайте «Октаву». Худоба мре? Читайте «Октаву». Великі Заклинання вирішать усі негаразди.

— Ймовірно, в цьому є певний зміст, — сказав Траймон. — Мій... е-е... покійний попередник досить добре знав «Октаву».

— Ми всі її знаємо, — різко відповів Пантер, — і яка з цього користь? Вісім Великих Заклинань повинні працювати разом. Ет, згідний, якщо не буде іншого виходу, можливо, нам варто буде ризикнути, але усі вісім повинні бути прочитані разом і ніяк інакше — а одне з них застрягло у Ринсвіндовій голові.

— І нам не вдається його знайти, — продовжив Траймон. — От морока! А ми ж усі намагалися, приватним чином.

Чарівники зніяковіло перезирнулися. Зрештою, Верт озвався:

— Так. Гаразд. Викладаємо карти на стіл. Я наразі не можу його знайти.

— Я спробував шукати за допомогою кришталевої кулі, — сказав інший чарівник. — Нічого!

— А я відправляв своїх фамільярів, — сказав третій. Решта чарівників виструнчилася. Якщо вже на порядку денному сьогодні — зізнання у невдачах, то вони, хай йому трясця, пояснять, що доклали героїчних зусиль.

— І це все? Я от розіслав з дорученням демонів.

— Я заглядав у Дзеркало Огляду.

— Вчора увечері я все ж розкинув руни М’го.

— А я, до вашого відома, спробував скористатися і рунами, і дзеркалом, і навіть нутрощами прудколапа.

— Я перепитав усю звірину на полях та усіх птахів піднебесся.

— І як успіхи?

— Жодних.

— Ну, а я розпитав усіх найстаріших та мудріших цього краю, їй-бо, і віковічні скелі й гори теж.

Запанувала напружена мовчанка. Усі звернули погляд на чарівника, який щойно говорив. То був Ґенмак Тріголлет, з Почесних Провидців, який неспокійно засовався у своєму кріслі.

— І довів справу до кінця, здогадуюсь, — прозвучала чиясь репліка.

— Хіба я казав, що вони відповіли?

Траймон обвів очима стіл.

— А ось я послав декого на їхні пошуки, — сказав він із багатозначним виглядом.

Верт пирхнув.

— Останні дві спроби виявились не надто вдалими, еге ж?

— Це тому, що ми покладалися на магію, та вже цілком ясно, що Ринсвінду вдається якимось чином від неї ховатися. Але він не може заховати відбитки своїх ніг.

— Ти послав слідопита?

— Можна й так сказати.

— Героя? — Верту вдалося наповнити одне-єдине слово невимірно глибоким змістом. З такою інтонацією, десь в іншому всесвіті, мешканець півдня сказав би «клятих янкі».

Чарівники, затамувавши подих, дивилися на Траймона.

— Авжеж, — спокійно відказав він.

— А хто тебе уповноважив? — настовбурчився Верт. Траймон глянув на нього своїми сірими очима.

— Я сам. Мені не потрібен був ще хтось.

— Але ж це... це проти усіх правил! Відколи це чарівникам потрібно наймати героїв, щоб ті виконували за них їхню роботу?

— Відтоді, як чарівники виявили, що їхня магія ні на що не здатна! — відрізав Траймон.

— Це тимчасова затримка, не більше.

Траймон знизав плечима.

— Може, й так, — сказав він, — але у нас немає часу це з’ясовувати. Доведіть, що я помиляюся. Знайдіть Ринсвінда за допомогою кришталевої кулі чи ваших пернатих друзів. Та як на мене, хтось повинен проявити мудрість. Тож мені не залишається нічого іншого, окрім як діяти відповідно до вимог часу. Як зробила б кожна мудра людина.