Читати книгу - "Химерне сяйво"

Ні для кого не таємниця, що воїни та чарівники не ладнають між собою, бо одна сторона вважає іншу бандою кровожерливих ідіотів, які не можуть ходити й думати одночасно, а інша цілком природно ставиться з підозрою до групи чоловіків, які постійно щось бурмочуть собі під ніс і до того ж носять довгі шати. «Овва! — кажуть чарівники, — якщо ми й справді такі, як ви нас змальовуєте, що ж казати про усі ті шпичасті ошийники й умащені оліями м’язисті тіла у цій вашій Поганській асоціації для юнаків?» На що герої обурюються: «Нічого собі заява, як на купку диваків, що бояться підступити до жінки, пояснюючи це тим, що їхня чарівна сила буцімто від того розсіюється». «Все, — кажуть чарівники, — це вже занадто, ви і ваші показні шкіряні набедрені пов’язки». «Ну, звісно, — шкіряться на те герої, — чого ж ви тоді не...»

І так далі у тому ж дусі. Такі чвари тривають століттями і спричинили кілька серйозних битв, після яких чималий шмат землі залишився безлюдним внаслідок магічних коливань.[13]

Герой, що саме в той час галопом гнав свого коня до Вихрових рівнин, не встрягав у подібні суперечки, оскільки герої не ставляться до них надто серйозно, та головним чином через те, що цей конкретний герой був героїнею. Героїнею з рудим волоссям.

На цьому етапі зазвичай хочеться зиркнути через плече на художника ілюстрацій і взятися за опис шкіряного одягу, ботфортів та оголених мечів.

Слова на зразок «повний», «круглий» і навіть «зухвалий» настирно пхаються поміж рядки, аж доки автор не прийме холодний душ і не приляже собі бодай на півгодини. Усе це загалом досить сміховинно, адже жодна жінка, що вирішила заробляти на кусень хліба, орудуючи мечем, звісно, не матиме такого вигляду, наче щойно зійшла з обкладинки каталогу просунутої дамської білизни для особливих клієнтів.

Ох, ну добре. Та мусимо зауважити, що хоча Херрена Хною-Фарбована Харрідан мала би приголомшливий вигляд після доброї ванни, регулярного манікюру та добірки шкіряного краму зі «Східної екзотики й аксесуарів для вбивчих іграшок By Ган Ліна» на вулиці Героїв, цієї миті вона була цілком доречно екіпірована легкою кольчугою, м’якими чобітками та коротким мечем.

Ну, гаразд. Чобітки, можливо, й справді були шкіряні. Але не чорні.

Її супроводжувала ватага смаглявих чоловіків, яких все одно точно вб’ють найближчим часом, тож описувати їх, мабуть, не конче потрібно. В їхньому вигляді не було нічого надзвичайного.

Слухайте, якщо вже ви наполягаєте, гаразд — вони також можуть мати шкіряний прикид.

Херрена була ними не дуже задоволена, та це були єдині вільні найманці, яких вдалося знайти в Морпорку. Багато мешканців, почувши про страхітливу нову зірку, покидали місто і вирушали до найближчих гір.

Проте в Херрени була своя причина прямувати до передгір’я. Від Вихрових рівнин у поправному та узбічному напрямках простягалися лисі схили Тролячих Костей. Херрена, яка впродовж багатьох років користалася винятково тими ж можливостями, що й будь-яка інша жінка, яка здатна змусити меч у своїх руках співати, покладалася на власні інстинкти.

Цей Ринсвінд, згідно слів Траймона, мав щурячу натуру.

Щурі ж, як відомо, полюбляють схованки. Хай там як, гори простягалися далеченько від Траймона, тож попри те, що він був її теперішнім роботодавцем, Херрену цей факт дуже тішив. Було щось таке у його поведінці, від чого в неї свербіли кулаки.

Ринсвінд знав, що мав би зараз панікувати, та це йому не вдавалося, а все тому — хоч він того й не усвідомлював — що емоції, як-от паніка чи гнів, повністю залежать від соків, що нуртують у залозах, а всі Ринсвіндові залози лишилися у його тілі.

Він не міг з упевненістю сказати, де було його фізичне тіло, та коли дивився униз, то бачив тоненьку голубу смужку, що простягалася від того місця, яке (керуючись здоровим глуздом) він все ж назвав би щиколоткою, у непроглядну темінь довкола нього, отож логічним було припустити, що його тіло було десь по її інший бік.

Воно було далеко не найкращим тілом з усіх можливих — він охоче б це підтвердив, але одна чи дві його частини все ж були йому небайдужі, і його раптом осяяла думка, що якщо ця маленька голуба ниточка обірветься, йому доведеться провести решту свого жи... свого існування, вештаючись поблизу дошок віджі[14], видаючи себе за чиїхось покійних тіток, та розважаючись усіма іншими доступними способами, як це роблять загублені душі, щоб згаяти час.

Від невимовного жаху такої перспективи він затерп від маківки до самих п’ят — так, що майже не відчував, як вони торкаються землі. Принаймні якоїсь землі; він дійшов висновку, що це була зовсім не та земля, яка — наскільки він пам’ятав — була не такою чорнющою і не ходила ходором під ногами у такий ганебний спосіб.

Він роззирнувся навкруги.

Суворі гостроверхі гори стриміли довкіл нього у височінь морозного неба, усіяного безжальними зорями, зорями, яких немає на жодній астрономічній карті мультивсесвіту, а між ними, якраз посередині гір, висів зловісний червоний диск. Ринсвінд здригнувся і відвів погляд убік. Земля під ним круто обривалася вниз, і тільки чути було, як сухий вітер шепоче над полупаними морозом скелями.

Вітер і справді щось шепотів. Імлисті вихри розвівали мантію чарівника і куйовдили його волосся, і Ринсвінду здавалося, що він чує якісь приглушені далекі голоси, які говорили приблизно таке: «Ти певен, що то були гриби в рагу? Я почуваюся трохи...», та «Чудовий краєвид відкривається, якщо нахилитись над оцим...», та «Не зчиняй галас, це всього лиш подряпина...», та «Дивись, куди