Читати книгу - "Неболови"

ліжку була розкидана невістчина косметика. У хао­сі тюбиків та флаконів Ніна знайшла червону помаду й нафарбувала губи. Тюбик демонстративно залишила відкритим на комоді. Це був її виклик Ірені. Руками розпушила прилизане волосся і востаннє глянула на своє відображення. Кармінові губи робили її схожою на проститутку на схилі кар’єри. Вона вже була піднесла руку, щоб стерти цю вульгарну фарбу, але потім передумала. Нехай буде. Натомість узяла флакон невістчиних парфумів, кілька разів бризкнула в повітря перед собою і ступила крок уперед. Хмарка солодкого аромату накрила Ніну з головою.

У коридорі взула старомодні туфлі, які вірою і правдою служили їй десяток років, затерплими пальцями повернула ключ у замку. Металеві набійки на підборах стукали по сходах, відлічуючи час, якого скоро в неї не стане.

На автовокзалі сіла в автобус, навіть не поцікавившись пунктом призначення. Поки їхала, була абсолютно спокійна, але, коли вийшла на кінцевій, серце зайшлося в грудях. Бухкало важким молотом, розганяючи по тілу просякнуту страхом кров, а тоді заскімлило, защеміло, перетворилося на клубок, з якого ниточкою сукався біль. Опустилася на лавку на зупинці, важко і шумно задихала. «Поможи, Боже…» — прошепотіла. Невміло перехрестилася п’ятірнею, не склавши пальці. Пробувала читати про себе молитву, але слів не знала. Молилася без них.

Повз пролітали машини, проходили люди, а вона все сиділа закляклим бовваном, ще жива, але вже захолола всередині. Сонце стиглим абрикосом повільно котилося за ліс, розбризкуючи небом патьоки липового меду. Ніна підвелася й пішла туди, де сідало сонце.

У лісі було тихо. Не чути ні птахів, ні шелестіння листя. На мить їй стало моторошно, але скоро на зміну страху прийшов спокій. Якби хтось побачив зараз Ніну, вирішив би, що то божевільна. Вона ходила й обіймала дерева. Клени, осики, берестки. Товстезні і зовсім тоненькі. Виливала на них те, що відчувала зараз. Прощалася.

Біля одного дерева зупинилася на довше. Над головою росла міцна гілляка. Тут. Дістала мотузку із сумки, озирнулася в пошуках чогось, що можна було б використати за стільчик. Праворуч знайшлося товсте дерево, акуратно розпиляне кимось на рівненькі невисокі колодки. Зібравши всі сили, одну Ніна прикотила під свою гілляку, захекалася й сіла на неї перевести дух.

Пора.

Залізла на «стільчик», зіп’ялася навшпиньки і накинула мотузку на гілляку. Довго морочилася з петлею, але врешті накинула її на шию. Стояла і прислухалася до тиші.

— Хіба це тиша? Це ж музика! — сказала вголос і зіщулилася.

Звук порушив магію. Дерева незадоволено зарипіли. Ніна враз відчула, як нестерпно хочеться жити. Але треба було помирати. І вона відштовхнулася ногами від дерева.

Темрява накотилася липкою хвилею, поглинаючи свідомість. Перш ніж провалитися в неї, Ніна оскаженіло дряпала руками горло, намагаючись зробити бодай один рятівний ковток повітря. Але темрява була сильніша. Руки ще кілька разів сіпнулися — і повисли.

Небо. Лазурове, прозоре до скляної чистоти. Таке небо вона бачила лише на картинках райських тропічних островів. Там, на білосніжному піску під лапатими пальмами, босоногі жінки та чоловіки кольору молочного шоколаду слухали, як шумить океан. Вони мали такий щасливий вигляд, що, здавалося, небо над головою та пісок під ногами — це все, що їм потрібно. Проте там, на далеких казкових островах, навіть небо і пісок коштували дорого. Нінині очі тонули в безкоштовному клапті блакиті. Мабуть, це і є рай, і за мить вона почує тихий плюскіт хвиль, зачерпне в жменю пісок, і він зашелестить під її пальцями.

Ніна заплющила очі, готуючись розчинитися в блаженстві, розтектися по ньому теплим полуничним желе, аж тут в обличчя їй плюснули водою. Ніна закашлялась й інстинктивно затулилася руками, захищаючись від грубого вторгнення в її персональний рай. Протерла очі й спробувала сісти. Перед самим її носом стояли чиїсь ноги в чорних спортивних штанях. Узуті ноги були в картаті капці, крізь дірки на яких виглядали великі пальці.

— Очухалась, слава Богу! — озвався власник капців. — Ну й дурна ж ти баба! Де ж це бачено таке — з власної волі в петлю лізти! Ну хай ще молоді дурні, а ти? Жила-жила, а ума не нажила, — він багатозначно цмакнув і замовк.

Ніна підвела голову й озирнулась. Сиділа посеред невеличкої галявини, а її з цікавістю розглядав голий по пояс чоловік із пластиковою баклажкою в руках. Років йому було за п’ятдесят, про що свідчило густо посипане сивиною, давно не стрижене волосся. Кущисті брови та кошлата борода ховали риси обличчя, видно було лише очі. Вони дивилися так, ніби свердлили дірку по центру Ніниної голови. Від бороди по сухопарому, але міцному на вигляд засмаглому торсі спускалася широка доріжка кучерявого волосся і губилася десь під штанами. Волохаті руки з великими долонями, схоже, звикли до тяжкої праці. Під нігтями — чорні дужки бруду.

Близька присутність цього напівголого незнайомця лякала, і Ніна спробувала звестися на ноги, але земля захиталася і брикнула, як норовливе теля.

— Та тихше ти! Ач, яка брава! — Її підхопили і знову всадовили впевнені чоловічі руки.

— Ви хто? — хотіла сказати Ніна, але з горла вирвалося лише вороняче каркання. Вона надсадно закашлялась. Глянула на свої руки — вони дрібно трусилися.

Чоловік дивився на неї мовчки, лише співчутливо похитав головою.

— Не знаю, хто ти і що ти, але, видно, добряче тебе життя чворохнуло, що вішатися полізла, правда? Дивлюсь — зістрибнула з пенька і дригає ногами. Я до неї — добре, що встиг мотузку перерізати. Практично з того світу тебе витяг. На ось, ковтни, — вийняв з кишені штанів невеличку блискучу фляжку і відгвинтив кришку. Простягнув їй.

Ніна взяла і якийсь час на неї просто дивилася, не розуміючи, чого хоче цей чоловік.

— Випий, — він показав рукою, наче п’є з невидимої пляшки. — Легше стане.

Тремтливою рукою Ніна піднесла фляжку до рота і, заплющившись, зробила ковток. Горло враз обпекло вогняним напалмом, з очей бризнули сльози. Здавалося, зсередини в ній не залишилося живого місця.

Незнайомець гмикнув придушеним смішком, його очі сміялися.

— Самогонка, кріпка, зараза. — Він дістав з кишені пачку «Прими», закурив, зі смаком затягнувся. — Я Степан, але частіше мене кличуть Вуйком. Довелося пожити на западенщині, так і приліпилося. — Затиснув у зубах цигарку і простягнув Ніні п’ятірню.

Рука пахла тютюном і чоловічим потом. Ніна відчула цей запах у коливанні повітря, коли він одним рив­ком поставив її на ноги. Вивільнила долоню з його руки, обсмикнула сукню, струснула з неї дрібні гілочки та торішнє листя. Зробивши крок назад, відчула під босою ногою шматок мотузки. Тієї самої, з петлею на кінці. Горло пекло так, наче його зсередини розідрав десяток скажених котів. Решта відчуттів притупилася. Не знала, горювати чи радіти з того, що над головою напнуте приміське харківське небо, а не райська блакить.