Читати книгу - "Віннету І"

— Звідки завгодно.

— Оце вже напевне. А може, з неба впали! Безсумнівно, вони впали з неба, бо інакше ми б зауважили їхні сліди. Ні, цей бізон точно ще був живий і після того, як отямився, поповз звідси в кущі. А там нарешті здох. Подивімося.

Разом зі своїми людьми він пішов слідом. Можливо, він сподівався, що я піду разом з ними. Але я не зробив цього, бо мені не сподобався глузливий тон, яким він розмовляв зі мною, а крім того, мені треба було працювати. Зрештою, мені могло бути цілком байдуже, куди поділася туша мертвого бізона. Тому я знову повернувся до своїх занять, але ще й не встиг взятися за вимірювальну штангу, як із кущів долинули перелякані крики відразу кількох чоловіків. Пролунали два-три постріли, а потім я почув голос Раттлєра:

— Лізьте на дерева, всі на дерева, бо буде вам кінець! Він не вміє добре лазити по деревах.

Мені стало цікаво, хто це не вміє лазити по деревах.

Тут один із команди Раттлєра стрибнув у кущі, причому на такі стрибки людина здатна, тільки коли їй загрожує смертельна небезпека.

— Щó там таке? Щó трапилося? — крикнув я йому.

— Ведмідь, велетенський ведмідь, ґрізлі! — простогнав той, пробігаючи повз мене.

Водночас почувся інший пронизливий вереск:

— Допоможіть, допоможіть! Він схопив мене! О! О!

Так може кричати тільки той, хто опинився у серйозній небезпеці або й у самій роззявленій пащі смерті. Цій людині негайно треба було допомогти. Але як? Я залишив свою зброю під огорожею, бо вона заважала мені працювати. Це не було необережністю з мого боку, бо ми, геодезисти, мали спеціально приставлених до нас вестменів, які повинні були дбати про нашу безпеку. Якщо я зараз побіжу до огорожі, думав я собі, то, поки повернуся, чоловіка, що кричав, ведмідь роздере на шматочки. Тож мушу бігти до нього так, як стою, але в мене в руках лише ніж, а за поясом обидва револьвери. Але це не зброя проти сірого ведмедя! Ґрізлі — це родич вимерлих печерних ведмедів доісторичних часів. Він виростає до трьох метрів заввишки. Я вже вбивав ведмедів, які важили по п’ять центнерів. Але той настільки сильний, що може легко взяти й понести в пащі оленя, віслюченя або ж теля. Вершник може врятуватися від нього лише тоді, коли має сильного й витривалого коня. Коли ні, то сірий ведмідь неодмінно його наздожене. Через неймовірну силу, сміливість і витривалість ґрізлі індіанці вважають надзвичайним вчинком вполювати цього звіра.

Отже, я стрибнув у кущі. Сліди вели далі, аж до того місця, де були дерева. Саме туди ведмідь затягнув тушу бізона. Звідти він і з’явився. Ми не побачили його сліду, бо він затерся тушею, яку ведмідь волік за собою.

Це був страшний момент. За мною кричали геодезисти, що кинулися до наметів по зброю, переді мною кричали вестмени, але все перебивав смертельний вереск чоловіка, якого тримав у своїх лапах ведмідь.

Великими стрибками я наблизився до місця трагедії. Тепер я вже чув ревіння ґрізлі, і від цього ревіння кров стигла в жилах. Ще мить, і я опинився на місці нещастя. Переді мною лежала пошматована туша бізона. Праворуч і ліворуч мені щось кричали вестмени, які повидиралися на дерева і почувалися там цілком певно, бо рідко буває, щоб ґрізлі лазили по деревах. А прямо перед собою, з другого боку від туші бізона, я побачив одного з вестменів, що хотів було вилізти на дерево, але його наздогнав ґрізлі. Він повис, міцно вхопившись руками за нижню гілку, а ґрізлі став навшпиньки і передніми лапами дер його стегна і всю нижню частину тіла.

Цей чоловік був приречений, його вже неможливо було врятувати. Я нічим не міг йому допомогти, і ніхто не міг би дорікнути мені, якби я відразу розвернувся і кинувся геть. Але те, що я побачив, страшенно вразило мене. Тож я схопив чиюсь рушницю, що лежала на землі. На превеликий жаль, вона виявилася незарядженою. Тому я обернув рушницю, підбіг до ведмедя і з усієї сили всадив дуло йому в череп. Це було смішно! Рушниця розлетілася у мене в руках наче скляна. Такий череп не розбити й колодою. Та я все ж відвернув увагу ведмедя від його жертви. Він повернув голову в мій бік — не різко, як це роблять коти або собакоподібні хижаки, а повільно, ніби здивований моєю дивакуватою вихваткою, — і подивився на мене своїми крихітними очима, ніби розмірковуючи, чи залишитися йому біля своєї попередньої жертви, чи взятися за мене. Ці кілька секунд врятували мені життя, бо мені спав на думку план, який зі всього, що я почув від Сема Гоукенса, був хоча й не надто вестменівським, але точно єдиним, що міг би мені допомогти у цій ситуації. Я вихопив револьвер, підскочив впритул до ведмедя, який лише озирнувся у мій бік, але ще стояв до мене спиною, і три чи чотири рази вистрелив йому в очі. Це трапилося так швидко, як тільки було можливо. Потім я відскочив убік і, спостерігаючи за твариною, витягнув ножа Боуї.

Якби я залишився на місці, то це коштувало б мені життя, бо осліплений хижак миттєво відскочив від дерева і кинувся туди, де щойно бачив мене. Але мене там уже не було, і ведмідь, дико і люто розмахуючи лапами, взявся шукати мене довкола себе. Він кружляв, наче божевільний, стрибав з місця на місце, рив землю, викидав передні лапи далеко поперед себе і стрибав у всі боки, щоби знайти мене, але не міг, бо я, на своє щастя, добре влучив. Можливо, нюх і допоміг би йому знайти мене, та він нетямився з люті, і це