Читати книгу - "Блокбастер"

батькові, а на честь другого Марка. Розпитували, як почуваються діти й дружини, що вони роблять, поки чоловіки на фронті, чи всього вистачає, щоб перезимувати, і чи планують після закінчення війни лагодити дах і робити центральне опалення.

Але після двох тижнів тиші в містечку, над яким лунали тільки перегукування двох Марків, один п’яний солдат звідти випустив довгу автоматну чергу в наш бік. Саме тоді, коли наш Марко підходив до свого звичного місця для розмови, кулі перетнули йому шлях. З того боку почувся Марків голос:

– Якого ти дідька лупиш? Ще в когось влучиш!

Іще одна довга черга скосила й того Марка – поранений у ногу, він упав на землю. Спалахнула стрілянина. Кулі свистіли з усіх боків, впивалися у стіни будинків, били шибки й шукали м’яса. Поранений Марко, скоцюрблений, лежав під лавкою біля входу в парк. Коли через півгодини стрільба нарешті стихла, Марко спробував відповзти, але куля снайпера пробила йому підошву. Наші намагалися дістатися до нього, та снайпер не давав підійти ближче, ніж на десять кроків.

Ситуація знову вийшла з-під контролю. На їхньому боці співали бойових пісень, святкуючи тимчасову перемогу.

Змерзлий Марко під лавкою долежав до вечора, коли його товариші нарешті зрозуміли, що саме час покликати когось на поміч, бо буде пізно.

* * *

– Цього разу піде не трійка, – обличчя Церо скривилося, ніби він щойно з’їв лимон. – Ти за старшого, – він тицьнув на мене пальцем. – З тобою йдуть Черкез, Швидкий і Борна. І Ентоні візьміть.

– Нащо нам здався Ентоні? – Швидкий не міг стриматися. – Там же немає пам’ятників.

– Ентоні знає місцевість краще за будь-кого. Буде вам корисний.

– Церо, а що там робиться?

Церо зітхнув, розгладивши пальцями вуса.

– Снайпер тримає нашого під прицілом, той не може зрушити ні на сантиметр. Ніхто не може підступитися до нього, і він не може виповзти звідти. Очевидно, снайпери міняються. Хто пробує підійти, одразу дістає кулю під ноги.

– І по темному? – спитав я.

– Ця погань має нічний приціл. Ти сумнівався? – відповів Церо.

– Наш поранений? – спитав Борна.

– Зловив чергу по ногах. Якщо пролежить там ще кілька годин, то вже навіть як витягнемо – гангрена його доб’є.

– Та ніяких проблем, – бовкнув Швидкий. – Пошлемо Борну, він поп’є з тими пацанами ракії і заразом їх однією лівою всіх вкладе.

– Вони не пацани. Хлопчаки, – докинув Черкез.

– Ну все, припиніть! – крикнув Цероваць. – Ви розумієте, коли можна дуріти, а коли ні? Чи геть ідіоти?

– Вибач, Церо, просто погано почуваюся. Сигарети закінчилися, довелося курити індійський чай, – не вгамовувався Швидкий.

– Геть звідси, щоб я тебе не бачив! Готуй спорядження, поки ми закінчимо!

Швидкий вийшов, а Церо все розгладжував вуса.

– Хлопці, ситуація геть кепська. Вони там від вас чекають дива, але навіть не думайте марно ризикувати. Якщо побачите, що нічого зробити не можна, хай один з вас потихеньку мені повідомить, і я скажу їхньому командирові, щоб вас відіслав, бо ви мені терміново потрібні.

Ми попрямували з класу. Коли підійшли до дверей, я прошепотів Борні й Черкезові: «Дивіться, зараз скаже зупинитися». Тільки я це промовив, як Церо нас зупинив. Ми разом пирснули.

– І що цього разу? – з усмішкою глянув на нас Церо.

– Та нічого. Просто я знав, що ти нас покличеш. Кіношний штамп. Неважливо. Кажи!

Цероваць нічого не зрозумів, але правив далі:

– Борно, тебе стосується.

Борна підняв голову, поправляючи шапку.

– Без самодіяльності. Ти не старший команди. Маєш командира, слухаєшся наказів.

– Ясно, – відповів Борна.

– На завданні мене заміняє старший групи.

– Ясно, – повторив Борна.

Усі помітили його занадто покірний тон. Мені здалося, якби Цероваць раптом надумав ще щось додати, Борна і втретє сказав би: «Ясно», аби тільки допекти командирові.

Але моє припущення розтало, коли я зирнув на Борну. Усім своїм щонайсмиреннішим виглядом він показував, як щиро сприймає наказ.

* * *

– Ти збираєшся нас повбивати, перш ніж доїдемо до місця? Yes? Я їхав, не знімаючи ноги з педалі газу. Джип летів потрісканим асфальтом, оминаючи ями. Ентоні занепокоєно дивився перед собою, сидячи на задньому сидінні, Швидкий і Черкез, як завжди, дуріли, тягаючи одне одного за вуха й виписуючи ляпаси. Ми доїхали швидше, ніж планували. Там хлопці зустріли нас радо, хоч і занепокоєно. Сказали, що до цього часу нічого не змінилося. Ми зайшли за будівлю, за якою розмістилися наші, і посідали на газон.

– Ентоні, розказуй. Як дійти до парку, щоб снайпер нас не побачив?

– Ніяк, man. Ніяк не дійдеш, снайпер вас бачить all the time.

– Але ж має бути якесь місце, щоб можна було підійти збоку?

– Немає такого місця. Та дивися сам. Містечко розділене навпіл прямою лінією, снайпер прострілює сектор дев’яносто градусів.

– І він точно не один, – докинув Черкез.

– Так.

– Мабуть, там ще й помічник з біноклем, – додав Борна.

– Або навіть двоє, – припустив Швидкий.

– Можливо. У всякому разі, дійти туди ти не зможеш.

Ми змовкли, обмірковуючи можливості. Перше завдання – дістатися до Марка й витягти його. Друге – ліквідувати снайпера. Простір між будівлею, де ховалися наші, і лавкою, під якою лежав Марко, скидався на невеличкий майданчик, їхній снайпер увесь його тримав під прицілом. Якби Марко впав хоч на десяток метрів далі, міг би відповзти під прикриття дитячого садочка й вибратися з парку, тримаючись правого боку. Але зараз він лежав без будь-якого захисту, а ми могли дістатися до нього або з парку, або через відкритий майданчик, і в кожному разі потрапляли під кулі.

Підійти до Марка можна було тільки під захистом броньованих щитів, зібраних «черепахою». Усе дуже просто. За винятком того, що ми таких щитів ніколи не бачили, не кажучи вже про те, щоб їх мати. Знешкодження снайпера – ще важче завдання, бо ми й гадки не мали, де він засів. Якби нам достатньо часу, хтось із нас міг би подражнити снайпера, щоб він озвався, і за пострілом ми встановили б його позицію. А він міг сидіти будь-де в будинку по той бік дитсадочка. У споруді на чотири поверхи з п’ятьма входами стрілець міг ховатися за будь-яким вікном і будь-якою діркою в покрівлі. До того ж, ми не знали, один він чи хтось його прикриває.

– Що оце за нами, навпроти дитсадка?

Ми подивилися туди, куди показав Борна. Ентоні примружив око, ніби цілився, і промовив:

– Цементний завод. Отак і розділили місто. У них житлові будинки, у нас – цементний. Shit happens.

Борна взяв бінокль і довго розглядав покинутий завод з купами піску й підйомними кранами.