Читати книгу - "Блокбастер"

class="book">– Давно не працює?

– Не знаю. Можна спитати місцевих. Мені, хлопці, треба тут дещо зробити, я підійду пізніше.

Ентоні пішов, а ми за десять хвилин разом з кількома тутешніми бійцями були біля цементного заводу. Ті привели з собою немолодого чоловіка, який до війни, як з’ясувалося, був там начальником зміни. Борна відвів його убік і почав щось із ним обговорювати. Дядько тицяв пальцем то туди, то сюди, детально розповідаючи про все, що Борна питав.

– Я зрозумів, який план, – бовкнув Швидкий. – Запустимо завод, зробимо бетонний одяг для нас, і в ньому підемо в парк.

– Ні, не так, – заперечив Черкез. – Підмішаємо цементу в ракію, віднесемо їм на знак примирення і дочекаємось, поки вони вип’ють і в них закам’яніють шлунки.

– Може, спершу самі спробуєте, як спрацює? – зауважив я. – Можу націдити вам по півлітра.

Борна повернувся і перервав нас:

– Ось яка штука. Ви підете за будівлю і, коли я по рації подам сигнал, побіжите до лавки в парку.

– Справді? – не дослухав Швидкий. – А чому не зараз? Раніше підемо – раніше повернемося.

– Не тріскоти, Швидкий, – перебив Черкез. – Дай дослухати.

– Усі тутешні хлопці будуть готові і, коли я їм скажу, разом почнуть стріляти поверх дитячого садка. І стрілятимуть доти, доки ви його винесете.

– Ага, можливо. Супер! – вигукнув Швидкий, знімаючи шапку й ляскаючи нею об руку.

Невідомо звідки намалювався Ентоні. Захеканий, він підбіг до нас і спитав:

– Агов! Хтось знає Марка Ковачевича?

– Який ще Марко Ковачевич? Звідки ти впав? – здивувався я.

– Марко Ковачевич. Хтось знає це ім’я? Хто він?

Один з тутешніх бійців висунувся з-за мене й став у коло з нами.

– Марко Ковачевич? Це через нього ви тут. Той, якого снайпер тримає у парку.

Ми спантеличено дивилися на Ентоні, його ж ця відповідь, здається, збентежила ще більше, ніж нас.

– То не той Марко Ковачевич! – відмахнувся він.

Ми перезирнулися. Один з місцевих хлопців долучився:

– З їхнього боку також є якийсь Марко, думаю, його прізвище теж Ковачевич. У нас це поширені ім’я та прізвище. Може, про того йдеться?

Швидкий коротко підсумував:

– Так, до біса цього Ентоні.

– Зрозумів? Іди до біса, – докинув Черкез.

Ентоні подякував і пішов. Черкез і Швидкий обійнялися, як до танцю, і стали вихилятися, підспівуючи: «До біса Ентоні, до біса». Хлопці з тутешнього підрозділу тупо дивилися, нічого не розуміючи. Можу тільки уявити, що вони потім казали про нас. Борна зупинив наших дурників і поклав руку на плече літнього начальника зміни:

– Так, народ, слухайте. Я з шефом іду на завод. Моя група чекає тут за рогом. Ви всі – займайте позиції зі зброєю напоготові. Увімкніть радіо на 10,8.

Усі налаштували радіостанції на вказану частоту. З динаміків почулося шипіння. Борна пояснив свій план нашим колегам, потім тицьнув пальцем у мене:

– Ви троє, коли я скажу «Вперед!» – бігом до лавки, хапаєте хлопця й тягнете до пам’ятника в парку. Там буде місце першого перепочинку.

Я пальцем намалював дугу на снігу.

– Я біжу до дитсадка й закидаю гранатами дорогу. Це єдине місце, через яке до нас можуть підібратися.

Борна схвально кивнув.

– Черкез і Швидкий з пораненим лічать до двадцяти. За цей час наші хлопці обходять дитсадок. Після того всі відступаєте. Шлях для відступу буде чистий.

Ми розійшлися на свої місця згідно з планом. Я, Черкез і Швидкий чекали за рогом невеликого житлового будинку. Швидкий почав нарікати:

– Якщо я не помиляюся, Церо сказав, що ти керуєш операцією.

– Сказав, тільки я гадки не маю, що міг би зробити в цих умовах. Добре, що Борна знає.

– Справді? Бо я досі не розумію, як ми маємо витягти того типа під кулями снайпера, тільки тому, що Борна подасть нам сигнал.

– Я теж не знаю, але я йому вірю, хоч що там він придумав.

– Я теж вірю, – підтримав мене Черкез.

Швидкий схопився за відлогу куртки, де ховав чорний значок з літерою «А».

– Я панк, я вірю тільки в хаос. І за кілька хвилин, як я бачу, будуть у нас його повні вуха.

– І повні штани, брате, – додав Черкез, куйовдячи Швидкому волосся.

– У мене все найкраще виходить під тиском…

Швидкий не встиг договорити, як у нас за спинами спалахнуло яскраве світло. Ми разом розвернулися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Світло було таке потужне, що все навкруги сяяло, як опівдні в сонячний день. Ми розреготалися. У те, що ми побачили, важко було повірити. Черкез вигукнув, мало не поглушивши нас:

– Та цей Борна справді ненормальний!

З боку цементного заводу, з верхньої частини паркану, який його оточував, лилося сліпучо-яскраве світло. Розташовані вздовж всього паркану, на вершечках кранів і резервуарів прожектори розігнали темряву. У бік заводу боляче було дивитися. Гуркітливий оркестр автоматів завів симфонію пострілів у напрямку противника. У цей час з наших радіостанцій почулося Борнине: «Вперед!» Ми щодуху кинулися до парку. Швидкий панічно репетував на весь голос:

– Супер, тепер нас снайпер бачить як на долоні!

За кілька секунд ми опинилися поруч з лавкою, під якою стогнав Марко. Обидві ноги в нього були прострелені, кров загусла від морозу, та й сам він уже задерев’янів. Черкез і я вхопили його під пахви, Швидкий узявся за ремінь, і ми бігом потягли Марка в парк. Щойно ми встигли сховатися за пам’ятником, світло згасло. Довгі черги пронизували небо над нами.

– Хто вимкнув світло? – закричав Швидкий.

– Якщо нічний приціл освітити в темряві – добре насиплеш солі на хвіст! – відповів Черкез, який уже зрозумів план Борни. – Місцевість освітили – снайпера засліпили. Звісно, снайпер вимкнув нічний приціл, розраховуючи, що бачитиме нас під світлом прожекторів, але Борна їх вимкнув. Нам дав достатньо часу, щоб вийти із зони обстрілу, снайперові – щоб почуватися одуреним до кінця року.

– Лічіть до двадцяти! – крикнув я собі за спину й побіг до дитячого садочка.

Ще в русі я зняв з пояса дві гранати й кинув на дорогу. Після першого вибуху почулися крики й стогони. Після другого криків не було, але через кілька секунд стало чути гупання чобіт солдатів, що розбігалися в різні боки. Далі вони спробували прокрастися під стінкою садочка. Я відчепив останню гранату і, як кулю в кегельбані, покотив вздовж стіни. Повернув голову до Швидкого й Черкеза.

– Черкезе! Допомагай!

За кілька секунд він підскочив до мене. Поки я навмання лупив за ріг короткими чергами, Черкез одну за одною кинув дві гранати. Швидкий навколішки тримав на руках пораненого Марка. Як міг голосно, щоб і ми чули, він