Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

ДРУГОМ І ХВАЛЮ ЗА ТЕРПЛЯЧІСТЬ ПІСЛЯ ТОГО ЯК ТИ ЗМІГ ПРОЧИТАТИ ЦЮ КНИГУ ТАКОЖ ТИ МАЄШ ПРАВО ПОСІДАТИ ЇЇ ПРИЧИНИ ВЖИВАТИ ШИФР СТАНУТЬ ЯСНІ КОЛИ ЧИТАТИМЕШ ДАЛІ * * *

Після того як відступило довге напруження, Боббі раптом усвідомив, що голодний як вовк. Він одягався з широкою усмішкою самовдоволености на лиці. Як добре досягати перемоги! Ставши перед дзеркалом, щоб зав’язати шарф, він поглядав на невелику чорну книжку на столі, як гладіатор, що озирає поваленого супротивника.

Він вийшов під жалючий льодяний дощ і, збадьорений його тонізуючим впливом, розпростав плечі, видовжив крок, вдихнув на повні груди, заспівав Марсельєзу і помаршував під неї, розмахуючи з переможною недбалістю довгими руками.

Лише за один квартал від станції Мічиґан-Сентрал був невеликий трактир, де такий собі Тоні шинкарював цілу ніч. Тоні мав усі типові риси недбалого дрібного крамаря, ерудованого цирульника, любомудрого шевця чи колоритного власника ресторації, без яких не обходилося жодне університетське містечко, де, завдяки своїм дивацтвам, поєднаним зі щирою цікавістю до студентських атлетичних змагань та закладу загалом, вони ухитрялися здобути місцеву славу.

Багато професорів в Університеті штату вважали би себе щасливцями, якби могли назвати стільки ж студентів на ім’я, як Тоні. Позаяк людність в університетському містечку змінювалася дивовижно хутко, одинадцять років мешкання в Анн-Арборі перетворили його на старожитця, завсідника. Він неначе був присутній там з шостого дня творіння.

Він мав славу досить заможного чоловіка, попри те, що продовжував кредит і надавав незабезпечені позики студентам з наївною вірою, яка довели би до банкрутства банк за якихось два дні.

На цигарнику лежав дешевий записник. До нього бавовняною ниткою було прив’язано олівця. Якщо студент приходив до Тоні без коштів, він міг замовити, що забажає, і, йдучи геть, записував своє ім’я та суму боргу в книгу. Відкривати кредит було необов’язково. Потрібен був лише запис у книжці. Коли студент був поблизу, він сплачував належну суму, гортав книгу, знаходив і особисто викреслював свій запис. Тоні незворушно приймав платіж. Уже сама відмова вдячно усміхнутися після ліквідації боргу була досить добрим компліментом. Знаючи, що суму буде належно сплачено, він не мав приводу для бурхливої радости.

Сам Тоні приходив на роботу о шостій вечора і залишався на ніч. Ніхто ще не бачив його у своєму закладі удень; здібні помічники відповідали за його роботу в ранішні та денні години.

– Тоні, як тобі вдається приходити на роботу тільки вночі? – часто клієнти розпитували його, коли він торохкотів тарілками на голому дерев’яному столі, подаючи яєчню з шинкою.

– А ви не хотіли би тут бувати ночами, га? – запитував Тоні усміхнено, добре розуміючи, що в голосних протестах, які викличе його відповідь, початкове запитання обов’язково забудеться.

Час від часу молоді репортери з "Мічиґан Дейлі", сподіваючись розвинути те, що їм видавалося незвичайним даром до написання есеїв, розпочинали з Тоні бесіду про його бізнес; скільки він щороку втрачає через невдалі позички і вільний кредит; чому він працює тільки ночами, коли бізнес не такий важливий; і типові питання, сформульовані в найкращому буденному стилі журналістської зухвалости. Але жодної статті не з’явилося на цю тему; Тоні обов’язково ховався, коли його заганяли на слизьке, за своє недостатнє знання англійської.

– Я не можу нічого добути з нього. Просто якийсь недоумок.

– Та невже? – відповів великовчений недільний редактор. – Хлопче, ти припустився типової помилки, узявши глибину Тоні за тупість!

* * *

Боббі Меррік знав з досвіду, що Тоні буде напохваті і заспокоїть його пекучі потреби. З дивовижною швидкістю йому принесуть стейк, що цілком спроможний конкурувати з багатьма набагато гордовитішими вирізками добірної яловичини з паризьким ім’ям, обкладеними з одного боку грибами і поданими з низьким поклоном на оправленому в срібло патичку за ціною в десять разів вищою, ніж справляв Тоні. Там буде свіжа кава і салат, гідний вибагливого смаку. Тоні добре знав, доки слід натирати салатницю часником.

Залетівши в невеличке кафе, Боббі виявився там єдиним відвідувачем. Тоні, сонний, але приязний, поспішив відсунути для нього стільця. З грацією царедворця він підніс важке пальто свого гостя і спритно струсив сніг з його плечей.

Його клієнт перелічив свої забаганки з красномовним переконанням того, хто достоту знає, чого хоче, і Тоні поспішив виконати його вказівки.

– Не варто непокоїтися про картоплю, Тоні, – вигукнув Боббі, коли господар почав бряжчати баняками.

– Уже до біса пізно, док! – закричав Тоні крізь сичання гарячого грилю. Він мав непомильний інстинкт розпізнавання студентів-медиків; можливо, тому що вони були старші від лоботрусів і гостро пахли. Студенти з медицини зажди відгонили майбутнім фахом.

– Мо, на виклик до немовляти?

Йому подобалося, коли молоді медики думали, що виглядають досить дорослими й мудрими, щонайменше як інтерни, або йдуть на виклик, заступаючи старших, поки ті вилежуються в ліжку. І врешті-решт, одного погожого червневого ранку, працьовитіші та наполегливіші будуть офіційно "титуловані" докторами десь в Авдиторіюм-Гіл, під патетичні орації Президента; однак кожен з них вже давно одержав свій ступінь від Тоні. Вони під’юджували одне одного з цього приводу; але ніколи їм не спадало на думку глузувати з нього чи радити йому облишити цю звичку.

– Ні, Тоні, – протягнув Боббі, – та де там. Уже дуже довго, як ні. А до немовлят – ніколи!

З милим для вуха брязкотом Тоні кинув товсті кам’яні тарілки на голий стіл, прикрашений тільки глибоко вирізьбленими ініціялами – деякі з них були об’єктом особливої гордости; багато нагадували про чудесні історії, без яких студентські традиції вельми б збідніли.

Стейк виявився справжнім шедевром. Прибула картопля, великодушно забувши про байдужі почуття гостя до неї. А також