Читати книгу - "Перли і свині"

я не практична людина, але придумував, як згаяти час з нею чи без неї (тут у мене у нутрощах холонуло), і уявляв, як ми удвох будемо пробиратися до Панагії і шукати зелену квітку – вона в’їлася мені в голову. Але ще більше вона в’їлася в голову Ізраїлю Беку, який десь сьомим відчуттям зрозумів, що все зациклене на Риті. Тому шпиги нахабно переслідували нас. Тільки одна ніч видалася чарівною. На плато, що блищало і відбивало небо, хмари, сонце, що котилося по наших тілах, під нами, коли я ловив більше подих Рити, ніж її губи, її язик у моєму горлі, розкинуті ноги з широкими стегнами і тонкою талією, щось віддавало від цього звіриним, якимось солодко-кислим запахом давно забутих, а то і незнаних відчуттів, що передалися через когось чи кимось. Ну і, звісно, по усіх кутках сопіли носами шпиги, яким було заборонено підходити щонайменше як на сто метрів. А ми пливли своїм обсидіановим морем любові разом з хмарами, небом, сонцем.

Нарешті прибула делегація з Панагії. Вони представляли собою щось подібне до поголених мавп з крокодилячим хвостом. Голомозі голови на тонких шиях, таких довгих, що служки по двоє підтримували спеціальними затискачами, щоб, чого доброго, голова не зламалася у шиї. Слуги нагадували велетенських саламандр з яскравими рубіновими очима. Кожен тримав у руках по металевій палиці з наконечником, що нагадував віддалено кулю. Коли щось було не так, наконечник виповзав звідти, як черв’як, а потім ховався. Я на власні очі вперше побачив такий різновид біологічної зброї. Але найбільше з усього потрясла присутність там Боба Аскарида, який, побачивши нас, уперше шкірив зуби. Він, заклавши руки за спину, діловито оглянув плакат, який зображав Ізраїля Бека з розпростертими обіймами і сонцем у голові. Закопиливши губу, він сказав:

– Це слушна думка. Ми до цього ще не дійшли.

– Ха. Чи я не знаю, чим займається Абрахам Лі у Панагії – чистить черевики принцу.

І це була правда. Шпигун, чи не єдиний уцілілий, приніс цю новину. Тому Боб промовчав і здався:

– Нічого. Якось дійдемо згоди. Треба перебалакати. Віч-на-віч. – Він обернувся до нас: – Вас це теж стосується.

Це була сановита, бризки аристократичної сперми, знать Панагії. Серед неї виділявся пан Бут Біль. Він мав надто велике черево і довгий червоний ніс, які обслуговувало майже півдесятка саламандр, що підтримували пузо відразу п’ятьма дрючками. А ще він недочував на ліве вухо, блискуче, мов порцелянове. Усіх прибулих відразу запросили на бал на честь заручин Ізраїля Бека і принцеси Хо. До цього Ізраїль виявляв великий інтерес: за Хо стояли гектари і гектари хрум-хруму, якого в столиці Панагії теж не вистачало, тож користувалися замінниками. Отже, вирішили ми, Ізраїль Бек, кишеньковий злодюжка, аферист і бабій, стане володарем найціннішої частини Панагії, якщо й там мешкають такі ж придурки, як і на острові 1 і острові 2. Нам треба було думати про власні долі. Робити ми нічого не уміли в цьому світі, але я повинен був спробувати знайти вихід. Я прямо сказав, що зелена квітка – це і є вихід у наш світ. Код чи назва якогось предмета, чи сама зелена велика квітка. Мусій тер лоба, але нічого доброго не випадало. Так ми підійшли до семиярусної скляної будівлі. З того, що на бал не прибув Кау-Кау, я зробив висновок: світом панагійців управляють жерці. І цікаво, яку віру тепер обере для себе Абрахам Лі.

До будівлі динозаври заходили і заповзали чинно і парами. Всі були такими різними і водночас одним цілим, як табун. Я проходжувався, вітався зі знайомими. Один тип, дуже подібний до верблюда, динозавр на прізвисько Міль, стояв і, втупивши свої голубі, майже небесного кольору, очі в скляну стелю, де шаркалося ще не менше динозаврячої живності, читав уголос Мільтона. Я напрямки поцікавився ерудованістю цієї розмовляючої рептилії, і вона мені видала сонет Шекспіра в чистому варіанті. Я дав йому копняка під гузно, на що пан Міль заіржав і сказав, що не пам’ятає, хто його в дитинстві навчив цих прекрасних і незрозумілих звуків. До мене підкотився колобок з іншої сторони парламентарів і пропукав фіалковим запахом і фіолетовим світлом частину з опери Верді. Окрім того, що зала була скляною, її ще пообшивали дзеркалами. І до якого б я гурту не підходив, то чув Шевченка, Франка або навіть уривки записів Троцького. Це у них були правила світського тону, заведені ще тією королевою. Нововведення типу «Марсельєзи» вони, на думку Бека, не сприйняли. І ось усі вони вишикувалися за двома рядами колобків з парламенту; одні – по один бік, інші – по другий. Колобки, як по команді, підняли свої дупи і випустили звуки військового маршу остров’ян. Але, як ви всі здогадалися, прийшов, граючи міддю м’язів, у золотій портупеї Ізраїль Бек, а вже потім потягнулася безкінечна делегація панагійців, котру замикав Боб Аскарид зі справжнім кулеметом Шоша в руках. Із чого я зробив висновок, що тут побувало багато розумників з усіх століть потроху, а от чи повернувся хоч один? Мене кинуло в холодний піт; аби Рита не втримала мене міцно за ліктя, я б гепнувся на дзеркальну підлогу прямо під широкий балахон королівської сукні або розтоптав плюгавого короля, що дибав поруч, як заведена лялька із супермаркету «Дитячі витівки». Я відчув себе нещасним, загнаним у куток щуром, доки мої очі не зустрілися з очима Рити. Вони зелені. Точно зелені. Тільки вона знає, десь далеко знає щось у своїй покаліченій дитячій пам’яті.

У центр, якось крадькома, важко переминаючись і потираючи руки, вийшов Ізраїль Бек. Щоправда, у цього кишенькового Муссоліні вистачило розуму пропустити наперед короля. Король був одягнений у блакитні шати, а губи у нього блищали від золотої помади; так що він більше скидався на престарілу примадонну, ніж на государя. Його замикала у півколо охорона з колючих і диких колобків. Шип кожного був отруйний і готовий у будь-яку хвилину вилетіти зі свого гнізда і вразити ворога. Ось так. Король підвів догори коротенькі свої ручки і заговорив рівним