Читати книгу - "Чумацький шлях"

Він оглянувся на Безбородька і переконався, що й той втупився в порося, здивовано підвівши брови.

Вони переглянулись і ледве стримались від усмішки. А коли виходили, де Сегюр пропустив усіх попереду, а потім простягнув над столом руку і відщипнув кінчик поросячого хвостика.

В третій хаті комедія повторилася. Те ж блюдо, те ж порося, той же надломлений де Сегюром хвостик.

Хтось дуже меткий і спритний устигав, поки цариця переходила з хати до хати, перенести городами блюдо з поросям до сусідів.

Француз потішався. Був такий задоволений своїм відкриттям, що ледве стримувався, щоб не розсміятися і не розповісти Катерині про цю анекдотичну витівку князя Таврійського. Однак стримався, а все ж кінчик поросячого хвоста, що все ще тримав у руці, показав Безбородькові і шепнув:

– Графе, а оті села, що ми бачили над Дніпром, чи не з однієї голови висіялися, що й цей хвіст? Га?

Безбородько беззвучно засміявся і приклав палець до вуст. Мовчи!

Хуржик потерпав: а що коли цариця відверне носа від чумацьких маж, наквацьованих дьогтем? Що коли їй не сподобаються самі чумаки і їхні пісні? Що тоді скаже вельможний Потьомкін? Чи не зашле туди, куди Макар телят не ганяв?

О Боже, яке лихо на його голову! І не сподівався такого! І стало ж Потьомкіну на думку показувати цариці чумаків! Х-ха! Сіятельному князеві – забаганка, а йому, Хуржикові, – страшний клопіт! Та де там клопіт – напасть!

Він наказав відігнати волів подалі від табору – в гай, щоб не розмахували тут хвостами, відганяючи ґедзів та комарів, і не псували картини зеленого дніпровського берега. Вози поставили півколом, посередині розклали багаття, над ним підвісили великий казан – і кашовар почав варити кашу. Чумаки зранку попідстригалися, покупалися в чистій дніпровській воді, понадівали чисті сорочки й шаровари, що берегли на випадок нежданої смерті, Івась красувався у вишитій сорочці, настроював кобзу.

Хуржик ніби забув про сварку, запобігав перед парубком:

– Ти ж, Івасю, не підведи – заспівай так, щоб цариці сподобалося. На тебе вся надія! О Боже! Яке лихо! Не жалій свого голосу, Івасю!

Під’їхала карета – привезла крісло імператриці та стільці і дзиґлики для придворних. Солдати поставили їх у тіні тополі, на зеленій траві. Капрал Фількін сказав:

– Скоро її величність прибуде. Як тільки закінчаться маневри, які показує їй наш генерал Суворов, так і ждіть! Та всі встаньте. Скиньте шапки, поклоніться матінці ґречно, а не сидіть, як мужлаї необтесані. Понімать нада! Імператриця! О! – І він підняв угору вказівний палець.

– Чули, що каже чоловік? – помахав батогом Хуржик. – Щоб усі мені як один! І щоб не чухалися перед царицею, хоч і дуже свербить! А то…

Що «а то», не сказав. Але чумаки загули:

– Та знаємо, знаємо! Не маленькі! Не бійся – не підведемо!

Та Хуржика це не заспокоїло.

– А як ти думаєш, служивий, – звернувся він до Фількіна, – чи не пригостити нам царицю чумацькою кашею?

Той витріщив очі.

– Ти що, хохол, здурів? Буде цариця їсти твою задрипану кашу! Та вона знаєш що їсть?

– А що?

– Вустриці!

– Вустриці? А що це воно таке?

– Ну, риба така! Без кісток! Ех ти, дєрєвня! Питаєш!

Чумаки здивовано перезирнулись, уперше почувши про таку рибу. А колишній запорожець Безкровний, опасистий, поголений заради майбутньої зустрічі з «вражою бабою» (інакше він царицю не називав), гучно зареготав:

– Га-га-га! Та яка то риба! То морська черепашка! Молюск такий!

– Молюск? Черепашка? І ото цариця ласує ним? Гидота яка!

– Та наша каша в сто разів смачніша за якусь черепашку!

Чумаки розвеселилися. Хтось почав розповідати побрехеньку про царицю і Потьомкіна. Але капрал набрав поважного вигляду і гримнув:

– Ану, прекратіть! Хто сміє? Понімать нада! Цариця ж! О!

Чумаки замовкли і повернули голови до вулиці, з якої вискочив вершник і помчав прямо до них. То був кінний посланець Потьомкіна. Ще здалеку він гукнув:

– Їдуть! Її величність! З князем і графами!

Берег затих. Скільки чекали на царицю, скільки було розмов, хвилювань! Аякже! В які-то віки