Читати книгу - "Чумацький шлях"

простому чумакові випадає нагода побачити царицю, самодержицю всеросійську! І ось так раптово – їде! Хоч і чекали, а все ж ніби й не вірили. Буде – не буде! А може, щось трапиться? А може, не захоче звернути до них? А тут – на тобі! Їде!

Хуржик заметушився, ляснув батогом:

– По місцях! І не патякайте зайвого язиком! Я один говоритиму!

Ледве встигли чумаки зайняти свої місця – хто біля багаття, хто біля маж, а дехто просто на зеленому лужку, як з міста виринула кавалькада вершників, а за нею – ціла низка ридванів та карет. Чумаки посхоплювалися зі своїх місць і схилили в поклоні чубаті голови. В їхніх очах зарябіло від блиску золотих еполетів, орденів, дорогої зброї, вишуканого одягу та не менш вишуканої кінської збруї.

З переднього ридвана, підтримувана під руки Потьомкіним, зійшла Катерина. Немолода, розповніла, з високою зачіскою, вона нетвердо ступала по м’якій траві і зразу ж сіла в приготовлене для неї крісло. Вона з цікавістю і деяким острахом споглядала на мальовничий гурт худих, жилавих, запечених на сонці чубатих чоловіків, що, вирядившись у білі полотняні сорочки та шаровари, вільно розташувалися великим півколом на траві та возах.

– Оце і є малоросійські чумаки? – запитала тихо.

– Українські, ваша величність, – так же тихо відповів Потьомкін. – Так вони себе називають.

– Хай і так, – погодилася цариця. – Чула я, що вони приносять велику вигоду торгівлі і всьому суспільству.

– Так, ваша величність. За літо чумаки перевозять сотні тисяч пудів різних товарів – пшениці, солі, риби, вина та багато іншого. Одні їдуть до Хаджибея, другі – в Крим, треті – на Дон та Волгу. Вся Україна поснована чумацькими шляхами. А під час війни їхня допомога просто неоціненна! Вони доставляють провіант, порох, ядра… Я вже не кажу, що без їхньої важкої і небезпечної професії весь народ залишився б без солі, ваша імператорська величність.

– Я розумію важливість цього. Піднесіть від мене чумакам по кухлю горілки – за вірну службу!

Хуржик упав на коліна.

– Спасибі, ваша імператорська величність, за ласку… Однак у поході не можна… Такий наш звичай…

Потьомкін враз насупився, перебив його:

– Царська ласка вище звичаїв! Приймай, отамане, подарунок імператриці та вгости своїх людей. А зараз хай чумаки заспівають її величності своїх малоросійських чи то пак українських пісень! Її величність наслухана про їхню мелодійність і солодкозвучність…

Хуржик ще нижче вклонився. Подумав – ну й дурний, що ляпнув про сувору заборону пити в поході. Хай хлопці вип’ють на дурничку! Хіба йому шкода!

Солдати тим часом знесли з воза чимале барило, поставили на лужку, поблизу багаття.

Хуржик гукнув до чумаків:

– Дякуйте паніматці за подарунок! Та заспівайте їй нашу гарну пісню. Івасю, починай!

– А яку? – спитав Івась і сів на барило, поставивши на коліна кобзу. Чумаки, котрі вміли співати, вишикувалися півколом.

– Ну, щось таке, щоб за серце брало. Про кохання, чи що! Паніматка любить такі пісні…

Почувши, як чумаки величають імператрицю, Безбородько, що сидів по праву руку від неї, усміхнувся і впівголоса пояснив.

– Ваша величність, «кохання» по-малоросійському – це любов, а «паніматка» – шанобливе звертання до високотитулованої особи жіночої статі.

Князь злукавив, промовчавши, що паніматкою на Україні називають кожну господиню поважного віку. Але Катерина відповіла:

– Я так і зрозуміла, графе.

Тим часом Івась пройшовся пальцями по струнах кобзи – пролунав їхній мелодійний передзвін, а до нього раптом долучився соковитий парубоцький баритон:

Ой, ти, місяцю, ти, зіронька ясная! Ой, ти парубок – я дівчина красная, Ой, ти парубок – я дівчина красна, В зеленім саду я тобі коня пасла. Ой, пасла, пасла з вечора до півночі, Упала роса на мої карі очі. Не так на очі, як на русую косу. Серце-парубче, віночка не доношу!