Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Срібний місяць сховавсь у хмари, Напилася роси земля. Заплелись із корінням трави, В темну ніч змія повзла. Серед темної, серед ночі, Темна-темна змія повзе. Серед темної, серед ночі, Темна-темна змія повзе. Зачаровані темні хати, Тихо-тихо повзе змія. Наче мертві поснули люди, Вся земля заворожена. В темнім небі замовкли боги, Чорні раки лягли на дно. Сплять багаті і сплять убогі — Для землі то вже одно. Серед темної, серед ночі, Темна-темна змія повзе. Серед темної, серед ночі, Темна-темна змія повзе. Проспівали четверті півні, Зайнялася нова зоря, Просинаються сонні люди. В темну ніч змія вповзла.

Рутенія прислухалася до Босевого співу і їй здалося, що вона ось-ось згадає. Щось дуже важливе… Відьма поринула у спроби простежити за словами тієї пісні, сподіваючись, що вона кудись її виведе. Та марно, те химерне відчуття зникло. Лишився лише настрій — тоскний і водночас сповнений передчуття.

22

Сіра зала. Вихід — на протилежному боці. В середині — величезна каменюка неправильної форми. Стінами попід стелею біжить живий вогонь.

Від каменя урізнобіч розлітаються тіні. Ось одна метнулася до них… Тінь?! В останню мить зреагував чугайстер, відпихаючи всіх убік: на них рухалась не тінь, а величезна зміюка. Полоз.

Його голова, завбільшки з кінську, спинилася перед чугайстром, і некліпучі очі стрілися з його поглядом. Полоз на мить повернув голову й невловимим рухом опинився біля Рутенії, так само вдивляючись їй у вічі. Відьма від несподіванки заплющила їх, але згодом щось повстало у ній — вона сміливо вдарила поглядом у нахабного полоза. Той відсахнувся.

Рутині ноги обм’якли і налилися свинцем. Не сила поворухнути навіть пальцями. Світ навколо розмивався, ставав далеким і чужим, втрачав чіткість і кольори. Стало тепло і приємно, зникло бажання кудись іти, щось робити — захотілося лишитися тут, присісти, відпочити, поспати. Щось ледве чутно гупнуло за спиною. То все дрібниці. Все навколо — марнота. Цей світ, навіщо він потрібен? Йти, бігти, долаючи стільки перешкод, ризикувати життям? Ми ті, хто ми є, не більше і не менше. Ми зараз, тут. Тож тут і залишаймося. Ніхто нас не знайде, ніхто не зловить. Що ще потрібно?

Попереду, в тумані, з’явилося світло.

«Навіщо тут світло?» — подумала відьма.

Вона підійшла ближче. Туман розсіявся. Рутенія побачила перед собою величезну змію, яка увіп’ялася в неї поглядом і жадібно висолопила двійчастого язика. Відьма здригнулася, і мара розтанула. Рутенія засміялася: «Що, піймав облизня?» Змій поволі відповз назад.

— Нічого не розумію! Гаразд, ці нелюди не піддаються навіюванню. Але ж люди… — він говорив буденним тоном, немов вирішував, скільки солі покласти до каші. — І що мені з вами робити? Знову припхалися по моє золото і по карбункул?

— Гей, стривай! — озвалась Рутенія, перериваючи і його, і вже готового сказати якусь прикрість злидня. — Яке золото? Нам воно не потрібне, навіть якби ми й знали, що воно в тебе є!

— И-ги, так я вам і повірив! Мабуть, начепили якихось оберегів, і тепер готові кинутися з мечами!

— Та якими мечами? Ти здурів? Роззуй очі! — таки не втримався Бось. — Немає в нас ніяких мечів! Ось! — і вийшов вперед, повертаючись навсібіч.

Те ж саме зробили й інші. Змій уважно оглянув їх, але лишився незадоволеним.