Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

таки стає на обидві ноги. Потім, швидко переступаючи порохняві дошки, біжить.

Останній крок — і вона на іншому березі. Озирається — течією пливуть уламки мосту.

«І чого я так сюди пнулася?» — запитує себе Рутенія. Вона дивиться вниз — погляд наштовхується на велику сіру каменюку…

— Кажеш, каменюку? — спитав Віт, коли Рута переповіла йому свій сон.

— Так! Сіра така, велика, вся в тріщинах… Бачила! Я вже бачила сон із цим каменем!

— А що то за Великий День? — спитала Дзеванна.

— Великий День? Так, Рута згадувала Великий День. Розкажу я вам про цей День. Але, може, дорогою? Голос, здається, щось казав про час?

Вони йшли добре освітленим шляхом. До останньої темної плями лишалося кілька годин ходу. Сон подіяв на друзів цілюще, до того ж вони втамували голод і спрагу чугайстровими запасами.

Поки вони йшли, Віт оповідав про Великий День. Великдень — найбільший день у році. Свято радості і щастя, свято перемоги тепла над холодом, добра над злом. Та найвизначніше у ньому те, що цього дня відкривається Небесна Брама і Очисний Вогонь спускається на землю, щоб випалити в людських душах все те зле і недобре, яке назбиралося протягом року. Іще Вогонь возз’єднує живих із пращурами. Дехто вірить, що цього дня душі пращурів теж спускаються на землю разом з Вогнем і вільно ходять по землі, перевіряючи, чи все гаразд роблять їхні нащадки. Посилає той Вогонь Дажбог, бог Сонця і достатку, опікун людського племені і всіх, хто допомагає людям. Дажбог вірить, що немає зачинених і чорних душ. Він вірить, що кожна душа може стати світлою, відкритися Очисному Вогню. І триває так уже багато століть. А щоб Вогонь не заблукав і відразу прийшов до людей, які на нього чекають, вони готують обереги-писанки, які є символом вічного життя, вічного руху, вічного кругу смерті й відродження. Для Вогню ці писанки — як дороговкази.

— Віте, а може людина не впустити у своє серце Очисний Вогонь? — спитала Дзеванна.

— Може. Треба, щоб серце стало, мов камінь, щоб душа зачерствіла і почорніла від люті і заздрощів, неробства і жадоби… — Віт замислився.

— А чому ж люди терплять в собі цю чорноту, цей морок?

— Є люди, які не лише терплять, а й плекають їх у собі. Людська душа дуже тендітна і незагартована. Досить хоч раз завести в серці маленьку чорну плямку — і вона розростається, вкорінюється, пускає пагони, захоплює все більші шматки, й нарешті знищує людину.

Дзеванна зіщулилася і про щось напружено міркувала. Потім нарешті наважилася на ще одне запитання.

— Віте, скажи, а чи лише люди очищуються у Великий День? І чи лише люди здатні до плекання і виколисування зла в своїй душі?

— Ні, — відповів Віт, — всі здатні очиститися, і всі віддатися мороку. І чугайстри, і русалки, і злидні, і лісовики, і мавки, і багато хто ще.

— Тобто, не важливо, ким ти народився! Важливіше і вагоміше, ким ти став і ким ти хочеш стати! — вигукнула Дзеванна.

Вони не помічали, як позаду них прислухається до розмови Бось. Під час наступного повороту, саме тоді, коли Дзеванна виголосила своє відкриття, відьма помітила, як загорілися м’яким і теплим світлом його очі.

Віт хотів продовжити розмову, але Рутенія зупинилася.

— Г-м, а ми вже у плямі.

— Так? Дивно, нічого не змінилося, — роззирнувся Віт.

— Ото ж бо й воно. Мапи я вже не бачу, а навколо — все те саме.

Від довколишнього спокою і тиші ставало все моторошніше. Якось всі разом замовкли, і кожен почув стукіт власного серця.

— Ходімо ж, поки маємо куди йти, а незгоди долатимемо, коли вони з’являться! — сказала Рутенія.

Слова розійшлися по печері кудись далеко вперед і назад, але головне — вони розвіяли тишу. Знову з’явилися звуки: кроки, позіхання, тиха розмова, шурхіт піску під ногами, Босеве наспівування.

Тліном пріє пожухле листя, Вогке небо лягло на ліс. Просто неба летить сокира Та змія в темну ніч повзе.