Читати книгу - "Щоденник злодія"

136
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 71
Перейти на сторінку:
це також неабияк приваблювало. Я вибрав Францію з поважних причин. Я непогано її знав і був цілком певний, що тут я зосереджу всю свою увагу, всі свої турботи на крадіжках; робитиму цю справу як щось єдине в своєму роді; я маю стати її відданим рукомесником. Мені було тоді двадцять чотири чи двадцять п'ять років. У гонитві за духовними пригодами я жертвував розвагами та прикрасами. Мотиви мого вибору рідної країни, сенс якого мені відкривається, можливо, нині, оскільки я мушу його описати, видалися мені незрозумілими. Гадаю, я мав потребу видовбувати, висвердлювати мовну масу, де б моя думка почувалася невимушено. Можливо, я хотів звинуватити себе рідною мовою. Ні Албанія, ні Угорщина, ні Польща, ні Індія не дали б мені таких неосяжних можливостей, як Франція. Справді, крадіж і все, що з ним пов'язане — тюремні страждання вкупі з ганебністю злодійського ремесла — стали безкорисливою справою, своєрідним активним і усвідомленим витвором мистецтва, що могло втілитися в життя лише за допомогою мови, моєї мови, відповідно до її законів. За кордоном я був би тільки більш або менш спритним злодієм, але міркуючи подумки французькою, я визнавав себе французом — це походження не залишало місця для жодного іншого — серед чужинців. Щоб стати злодієм у своїй країні і довести собі мовою своїх жертв — які зі мною є одне ціле через важливість мови — отже, цьому званню злодія варто надати шанс бути єдиним у своєму роді. Я ставав чужим.

Почуття тривоги, викликане тут, можливо, заплутаною політикою, накладає на поліцію країн Центральної Європи обов'язок приголомшувати своєю досконалістю. Я маю на увазі, звичайно, її проворність. Здається, завдяки доносам про переступ можна дізнатися ще перед тим, як його буде скоєно, але там поліцаї не такі проникливі, як наші. Діставшися з Албанії до Югославії у товаристві австрійця Антона, я показав митникові замість паспорта французьку солдатську книжку, куди я всунув ще чотири сторінки з австрійського паспорта (виданого Антонові) з візами сербського консульства. Не раз у потязі, на вулиці, в готелях я показував югославським жандармам цей химерний документ: він видавався їм нормальним. Печаток і віз їм було досить. Коли мене заарештували — за те, що я стріляв у Антона — поліцаї повернули мені цей так званий документ.


Чи любив я Францію? Тоді її слава осявала й мене. Військовий аташе Франції у Белграді не раз вимагав моєї видачі — що суперечило міжнародним законам, — і югославська поліція вдалася до компромісу: вона переправила мене до кордону найближчої країни, яка межувала з Францією, — Італію. Отак, від тюрми до тюрми, я мандрував Югославією. Я зустрічав там непогамовних похмурих злочинців, які лаялися мовою дикунів, з найчудовішими матюками у світі.

— Щоб мені Богоматір у сраку натовкти!

— Щоб мені стіну товкти!

Через кілька хвилин вони реготали, блискаючи своїми білими зубами. Королем Югославії був на той час миловидий хлопчик дванадцяти-п'ятнадцяти років, зачесаний на бік із проділом, Петро II, чий портрет прикрашав марки, і висів у всіх тюрмах та поліційних відділках. Увесь свій гнів гультіпаки і злодії виливали на цього хлопчину. Вони лаялись. Вони паплюжили його. Хрипкі образи злих чоловіків нагадували прилюдні любовні сцени зі зрадливим коханцем. Вони обзивали його повією. Коли мене доправили — а доти я побував у десяти інших в'язницях, де проводив по кілька ночей, — до тюрми Сушак (поблизу італійського кордону), мене замкнули у камері, де вже було душ із двадцятеро. Я одразу ж вирізнив Раде Періча, хорвата, засудженого за крадіжку на два роки. Щоб укритися моїм пальтом, він поклав мене на лежак побіч себе. То був ставний брюнет, у голубому, трохи вилинялому комбінезоні механіка, з величезною кишенею посеред грудей, куди він стромляв руки. У сушанській в'язниці я пробув лише дві ночі, але й цього було досить, щоб я закохався в Раде.

Тюрму було відгороджено від дороги не муром, а рівчаком, куди виходило вікно нашої камери. Далі поліцаї, а відтак митники доправили мене до італійського кордону, і я холодної ночі через гори добувся Трієста. У вестибюлі французького консулату я поцупив пальто, яке одразу ж продав. За вторговані гроші купив десять метрів мотузки та металеву пилку і через П'єдиколло знову повернувся до Югославії. На подорожньому авто я доїхав до Сушака, де й перекантувався ніч. Стоячи на дорозі, я свиснув. З вікна визирнув Раде, і я легко перекинув йому це начиння. Наступної ночі я повернувся, але він відмовився від спроби такої легкої втечі. Я прождав до світанку, сподіваючись його переконати. Кінець кінцем, тремтячи з холоду, я знову поплентався до гір, пригнічений думкою, що цей зух віддав перевагу тюрмі, а не походенькам зі мною. Мені вдалося перейти італійський кордон і добратися до Трієста, відтак до Венеції і, нарешті, до Палермо, де мене посадили до в'язниці. У пам'яті в мене зринає одна кумедна дрібничка. Коли я ввійшов до камери палермської тюрми, в'язні мене запитали:

— Com va, la principessa?

— No lo so,[xxiv] — відповів я.

Уранці, на прогулянці у внутрішньому дворі, мене запитали про те саме, але я нічого не знав про здоров'я принцеси із П'ємонта, невістки короля (йшлося саме про неї). Згодом я дізнався, що вона була при надії, і амністія, яку завжди оголошують у зв'язку з народженням спадкоємця трону, залежала від того, якої статі буде дитина. Мешканці італійських тюрем переймалися тими самими клопотами, що й королівські двораки.

Згодом мене випустили на волю і доправили до австрійського кордону, який я перейшов неподалік Віллаха.

Раде вчинив слушно, що відмовився тікати. Протягом усієї своєї мандрівки Центральною Європою його примара тінню супроводжувала мене. Вона не тільки йшла і спала побіч мене — у своїх постановах я хотів бути гідним героїчного образу, виплеканого у своїй уяві. Ще раз чоловік, наділений неабиякою красою обличчя і тіла, дав мені нагоду засвідчити свою хоробрість.

Перелічуючи, переплітаючи або нагромаджуючи факти — я не знаю ні суті цих фактів, ні того, що їх обмежує у просторі й часі, — чи вдаючись до їхнього тлумачення, яке їх не руйнує, а творить наново, я ніяк не можу знайти свого ключа, свого власного ключа. У полоні свого химерного задуму я заходився наводити лише декотрі з них, удаючи, ніби опускаю ті, — перші утворюють видиму канву мого життя, — що їх зв'язують путами мінливі нитки. Якщо Франція — це почуття, яке передається від митця до митця

1 ... 28 29 30 ... 71
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Щоденник злодія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Щоденник злодія"