Читати книгу - "Ходіння по муках"

верещали й цілували йому руки. З суду він приїхав додому і поговорив з Катею цілком душевно умиротворений.

У Катерини Дмитрівни були вже запаковані чемодани. Він по чистій совісті порадив їй поїхати на південь Франції і дав на витрати дванадцять тисяч. Сам же він, теж під час розмови, вирішив передати справи помічникові і поїхати в Крим — відпочити і подумати про все.

Власне, було неясно й непевно, чи роз’їжджаються вони на деякий час, чи назавжди, і хто кого покидає? Ці гострі питання були старанно прикриті метушнею від’їзду.

Про Дашу вони забули. Катерина Дмитрівна нагадалась аж в останню хвилину, коли, одягнена в сірий дорожній костюм, в елегантній шапочці, під вуалькою, схудла, сумна й мила, побачила Дашу в прихожій на сундуку. Даша гойдала ногою і їла хліб з мармеладом, бо сьогодні обід замовити забули.

— Рідний мій, Данюшо, — говорила Катерина Дмитрівна, цілуючи її крізь вуальку. — А ти ж як? Хочеш, поїдьмо зі мною.

Але Даша сказала, що залишиться сама в квартирі з Великим Моголом, буде складати іспити і в кінці травня поїде на ціле літо до батька.

IX

Даша залишилася сама вдома. Великі кімнати здавались їй тепер незатишними, і речі в них — зайвими. Навіть кубічні картини у вітальні, коли виїхали хазяї, перестали лякати й поблякли. Мертвими зборками висіли портьєри. І хоч Великий Могол щоранку, мовчки, як привид, блукала по кімнатах, струшуючи пил мітелкою з півнячого пір’я, все-таки наче інший, невидимий пил дедалі густіше вкривав квартиру.

В кімнаті сестри можна було, як по книзі, прочитати все, чим жила Катерина Дмитрівна. Ось у кутку маленький мольбертик з початою картинкою — дівчина в білому вінку і з очима на пів-обличчя. За цей мольбертик Катерина Дмитрівна вчепилася була, щоб якось виринути з шаленої метушні, але, звичайно, не вдержалась. Ось старовинний робочий столик, безладно напханий початим рукоділлям, барвистими клаптиками, все не закінчене й занедбане, — теж спроба. Таке саме безладдя в книжковій шафі, — видно, що почали прибирати й кинули. І скрізь покинені, засунуті наполовину розрізані книжки. Йоги, популярні лекції з антропософії, віршики, романи. Скільки спроб і марних зусиль почати добре життя! На туалетному столі Даша знайшла срібний блокнотик, де було записано: «Сорочок 24, ліфчиків 8, ліфчиків мереживних 6… Для Керенських квитки на «Дядю Ваню»… І потім, крупним дитячим почерком: «Даші купити яблучний торт».

Даша згадала — яблучний торт так ніколи й не був куплений. Їй до сліз стало жаль сестру. Ласкава, добра, надто делікатна для цього життя, вона чіплялася за речі і дрібнички, старалась укріпитися, оберегти себе від подрібнення і руйнування, але нічим і нікому було допомогти.

Даша вставала рано, сідала за книжки і складала екзамени, майже всі — «відмінно». До телефону, що раз у раз дзвонив у кабінеті, вона посилала Великого Могола, яка відповідала незмінно: «Пани виїхали, баришня підійти не можуть».

Цілими вечорами Даша грала на роялі. Музика не збуджувала її, як колись, не хотілося чогось невиразного і не завмирало мрійне серце. Тепер, сидячи статечно й мирно перед зошитом нот, освітлена з боків двома свічками, Даша ніби очищала себе урочистими звуками, що сповнювали до останніх закутків увесь цей безлюдний дім.

Інколи серед музики з’являлись маленькі вороги — непрохані спогади. Даша опускала руки і хмурилась. Тоді в домі ставало так тихо, що було чути, як потріскувала свічка. Потім Даша шумно зітхала, і знов її руки з силою торкались холодних клавішів, а маленькі вороги, наче порох і листя, гнані вітром, летіли з великої кімнати куди-небудь у темний коридор, за шафи й картонні коробки… Було навіки покінчено з тією Дашею, яка дзвонила в під’їзді Безсонова і говорила беззахисній Каті злі слова. Здурівши, дівчисько мало не наробило лиха. Дивна річ! Наче тільки й світла, що в вікні, — любовні настрої, а воно й любові ніякої не було.

Годині об одинадцятій Даша закривала рояль, гасила свічки і йшла спати, — все це робилося без вагань, діловито. За цей час вона вирішила якнайшвидше почати самостійне життя — самій заробляти і взяти Катю до себе.

В кінці травня, тільки-но склавши екзамени, Даша поїхала до батька через Рибінськ по Волзі. Увечері, прямо з залізниці, вона сіла на білий, яскраво освітлений серед ночі і темної води пароплав, розіклала в чистенькій каюті речі, заплела косу, подумала, що самостійне життя починається непогано, і, поклавши під голову лікоть і усміхаючись від щастя, заснула під ритмічне дрижання машини.

Розбудили її важкі кроки й біганина по палубі. Крізь жалюзі лилося сонячне світло, виграючи на червоному дереві рукомийника рідкими переливами. Вітрець, що одвівав чесучеву штору, пахнув медовими квітами. Вона відхилила жалюзі. Пароплав стояв коло пустинного берега, де під свіжообваленою, в корінні і грудді, невисокою кручею стояли вози з сосновими ящиками. Коло води, розставивши худі, з товстими коліньми ноги, пило коричневе лоша. На кручі червоним хрестом стриміла маякова віха.

Даша схопилася з койки, розгорнула на підлозі теб і, набравши повну губку води, вижала її на себе. Стало так свіжо й боязко, що вона, сміючись, почала підгортати до живота коліна. Потім наділа наготовлені з вечора білі панчохи, біле плаття й білу шапочку, — все це лежало на ній доладно, — і, почуваючи себе незалежно, стримана, але страшенно щаслива, вийшла на палубу.

По всьому білому пароплаву перебігали рідкі відблиски сонця, на воду боляче було дивитись — ріка сяяла і мінилася. На далекому березі, гористому, біліла, по пояс у березах, старенька дзвіниця.

Коли пароплав відчалив і, зробивши півколо, побіг донизу, назустріч йому повільно сунулись береги. З-за пагорків, наче нахилившись, виглядали де-не-де потемнілі солом’яні покрівлі хат. В небі стояли купчасті хмари з синюватими днищами, і від них у небесно-жовтувату безодню ріки падали білі тіні.

Даша сиділа в плетеному кріслі, поклавши ногу на ногу, обхопивши коліно, і почувала, як сяючі вигини