Читати книгу - "Ходіння по муках"

ріки, хмари й білі їх відображення, березові пагорки, луки і струмені повітря, що пахли то болотяною травою, то сухою ріллею, то медовою кашкою і полином, течуть крізь неї, — і тихим захопленням розширюється серце.

Якийсь чоловік повільно підійшов, спинився збоку біля поручнів і, здається, поглядав. Даша кілька разів забувала про нього, а він усе стояв. Тоді вона твердо вирішила не обертатися, але у неї була надто палка вдача, щоб спокійно витерпіти таке розглядання. Вона почервоніла і швидко, сердито обернулась. Перед нею стояв Телєгін, тримаючись за стовпчик і не наважуючись ні підійти, ні заговорити, ні зникнути. Даша несподівано засміялась, — він їй нагадав щось невиразно веселе й добре. Та й весь Іван Ілліч, широкий, у білому кітелі, сильний і соромливий, немов обов’язковим завершенням з’явився з усього цього річкового спокою. Вона простягнула йому руку. Телєгін сказав:

— Я бачив, як ви сідали на пароплав. Власне, ми їхали з вами в одному вагоні від Петербурга. Але я не наважувався підійти, — ви були дуже заклопотані… Я вам не заважаю?

— Сідайте, — вона підсунула йому плетене крісло, — їду до батька, а ви куди?

— Я, власне кажучи, ще не знаю. Поки що, — в Кінешму, до родичів.

Телєгін сів поруч і скинув капелюха. Брови його зійшлися, лоб узявся зморшками. Звуженими очима він дивився на воду, що вибігала з-під пароплава увігнутою пінявою дорогою. Над нею за кормою летіли гострокрилі мартини, падали на воду, злітали вгору з хрипкими, жалібними криками і, далеко відставши, кружляли й билися над скоринкою хліба, що пливла по воді.

— Приємний день, Даріє Дмитрівно.

— Такий день, Іване Іллічу, такий день! Я сиджу і думаю: як з пекла на волю вирвалась! Пам’ятаєте нашу розмову на вулиці?

— Пам’ятаю до останнього слова, Даріє Дмитрівно.

— Після того таке почалося, не дай бог! Я вам колись розкажу. — Вона задумано похитала головою. — Ви були єдиною людиною, яка не дуріла в Петербурзі, так мені здається. — Вона усміхнулась і поклала йому руку на рукав. У Івана Ілліча злякано здригнулись повіки, стиснулись губи. — Я вам дуже довіряю, Іване Іллічу. Ви дуже сильний? Правда?

— Ну, який же я сильний.

— І вірна людина. — Даша відчула, що всі думки її — добрі, ясні і любовні, і такі самі добрі, вірні й сильні думки були у Івана Ілліча. І особлива радість була в тому, щоб говорити — висловлювати одверто ці світлі хвилі почуттів, які підходять до серця. — Я уявляю, Іване Іллічу, що коли ви любите, то мужньо, впевнено. А коли чого-небудь захочете, то не відступитесь.

Не відповідаючи, Іван Ілліч повільно витягнув з кишені шматок хліба і почав кидати птахам. Ціла зграя білих мартинів з тривожним криком кинулась ловити крихти. Даша й Іван Ілліч повставали з крісел і підійшли до борту.

— Он отому киньте, — сказала Даша, — дивіться, який він голодний.

Телєгін далеко в повітря кинув останній шматок хліба. Гладкий головатий мартин сковзнув на нерухомих, розгорнених, як ножі, крилах, налетів і не вхопив, і зараз же штук десять їх помчало слідом за хлібом до самої води, що теплою піною вирувала з-під борту. Даша сказала:

— Мені хочеться бути, знаєте, якою — жінкою? На той рік закінчу курси, почну заробляти багато грошей, візьму жити до себе Катю. Побачите, Іваце Іллічу.

Слухаючи ці слова, Телєгін кривився, стримувався, і, нарешті, розкрив рота з міцним, чистим рядом великих зубів, і зареготав так весело, що змокріли вії. Даша спалахнула, але й у неї застрибало підборіддя, і не хотіла, а зареготала, так само, як Телєгін, сама не знаючи з чого.

— Даріє Дмитрівно, — промовив він нарешті, — ви чудова… Я вас боявся страшенно… Але ви просто чудова!

— Ну, от що — ходімо снідати, — сказала Даша сердито.

— З приємністю.

Іван Ілліч звелів винести столика на палубу і, дивлячись на карту, заклопотано став чухати чисто вибрите підборіддя.

— Що ви думаєте, Даріє Дмитрівно, про пляшку легкого білого вина?

— Трохи вип’ю з приємністю.

— Білого чи червоного?

Даша так само діловито відповіла:

— Або те, або друге.

— В такому разі — вип’ємо шипучого.

Мимо плив горбистий берег з атласно-зеленими смугами пшениці, зелено-голубими — жита і рожевуватими — гречки, що починала цвісти. За поворотом, понад глинястою кручею, на гною, під шапками соломи, стояли присадкуваті хати, виблискуючи віконцями. Трохи далі — десяток хрестів сільського кладовища і шестикрилий, наче іграшковий, вітряк з проламаним боком. Кілька хлопчиків бігло вздовж кручі за пароплавом, кидаючи камінцями, що не долітали навіть до води. Пароплав повернув, і на пустинному березі — низький чагарник і шуліки над ним.

Теплий вітрець підвівав під білу скатерку, під плаття Даші. Золотисте вино в гранчастих великих чарках здавалося божим даром. Даша сказала, що заздрить Івану Іллічу, — в нього є своє діло, впевненість у житті, а от їй ще півтора року морочитись над книжками, і до того ж таке нещастя, що вона — жінка. Телєгін, сміючись, відповів:

— А мене, знаєте, з заводу вигнали.

— Що ви кажете!

— За двадцять чотири години щоб духу не було. А то чого ж би я на пароплаві опинився. Ви хіба не чули, що у нас діялось?

— Ні, ні…

— Самому мені ще біда невелика. Еге ж… — Він помовчав, поклавши лікті на скатерку. — І подумати тільки, як воно у нас все робиться по-дурному й бездарно — на диво. І чорт зна, яка слава про нас іде, про росіян. Прикро й совісно. Подумайте, — талановитий народ, багатюща країна, а що зверху видно? Видно: нахабну писарську пику. Замість життя — папір і чорнило. Ви не можете собі уявити, скільки у нас витрачається паперу і чорнила. Як почали відписуватись при Петрі