Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

поїзд. У зачинені вагони для худоби наганяли живих людей. Дехто з селян працював на станції й приносив додому новини. Ці потяги перевозили ув’язнених і засуджених до смерті євреїв та циган. У кожен вагон напихали, наче кукурудзяні качани, по двісті людей, змушуючи їх підняти руки, щоб заощадити місце. Старі й молоді, чоловіки, жінки та діти, навіть немовлята. Мешканців сусіднього села часто наймали на будівництво концтаборів, і, повернувшись звідти, вони оповідали дещо дивне. Вони казали нам, що після виходу з поїзда євреїв ділять на групи, змушують роздягнутися і забирають у них усі пожитки. Волосся стригли, вочевидь, щоб набивати матраци. А ще німці перевіряли їм зуби і, щойно побачивши золотий, одразу виривали його. Газові камери та печі не могли впоратися з такою кількістю людей; тисячі отруєних газом не спалювали, а просто закопували в ями поблизу табора.

Селяни уважно слухали ці історії. Вони казали, що кара Господня нарешті впала на голови євреїв. Мовляв, вони вже давно її заслужили, ще коли розіп’яли Ісуса. Бог ніколи нічого не забуває і не пробачив їм їхніх гріхів, навіть якщо дивився на них крізь пальці. Тепер Господь зробив німців своєю зброєю для встановлення справедливості. Євреїв позбавили привілею померти природною смертю. Їх слід було покарати вогнем, щоб вони ще на землі зазнали пекельних мук. Це було справедливе покарання за сороміцькі злочини їхніх пращурів, за відмову від єдиної Справжньої Віри і за те, що вони безжально вбивали християнських немовлят і пили їхню кров.

Тепер селяни ще похмуріше дивилися на мене. «Ти жидоциган! — кричали вони. — Тебе спалять, виродку, ще й як!» Я вдавав, наче мене це не займає, навіть тоді, коли мене впіймали якісь пастухи й намагалися притягнути до вогнища, щоб згідно з Божею волею підсмажити мені п’яти. Я бився, дряпався і кусався. Я не збирався дозволити підсмажити себе на такому примітивному багатті, поки інших душать газом у спеціальних вигадливих печах, що німці сконструювали й обладнали потужнішими, ніж у найбільших локомотивів, двигунами.

Уночі я не спав, турбуючись, чи покарає Бог і мене. Невже могло бути, що Господь гнівався лише на людей з чорними волоссям і очима, яких називали циганами? Чому ж тоді мій батько, якого я чудово пам’ятав, був синьокий блондин, а мама темноволоса? Яка різниця між циганами та євреями, якщо всі вони смагляві й на них чекає однакова доля? Напевно, після війни на світі залишаться лише світловолосі блакитноокі люди. А що тоді буде з дітьми блондинів, якщо вони раптом народяться чорнявими?

Якщо потяги з євреями проїжджали селом удень або надвечір, селяни вишиковувалися по обидва боки від колії й радісно махали машиністові, кочегарові й кільком охоронцям. Крізь невеличкі прямокутні віконечка вгорі зачинених вагонів часом вдавалося помітити людське обличчя. Мабуть, люди вилазили одне одному на плечі, щоб подивитися, куди їх везуть і чиї це голоси лунають ззовні. Побачивши привітні жести селян, люди у вагонах, мабуть, думали, що це вітають їх. Потім єврейські обличчя зникали, а у вікнах бліді руки подавали розпачливі сигнали.

Селяни допитливо розглядали потяги, уважно прислухаючись до дивного дзижчання людського натовпу, не схожого ані на стогін, ані на плач або пісню. Поїзд їхав далі, і поки він зникав у далині, можна було побачити на тлі чорного лісу, як із вікон невтомно махають людські руки, позбавлені тіл.

Часом уночі люди, що їхали на потягах до крематоріїв, викидали у віконця дітей, сподіваючись, що їх урятують. Іноді комусь удавалося відірвати з підлоги дошку і найрішучіші євреї протискалися в щілину й падали на посипані жорствою колії, рейки або натягнуті семафорні дроти. Розрізані колесами скалічені тіла котилися з насипу у високу траву.

Прогулюючись удень уздовж колій, селяни знаходили залишки їхніх тіл і швиденько знімали з них одяг та взуття. Обережно, щоб не вимаститися попсованою кров’ю нехрещених, вони зривали з жертв білизну в пошуках коштовностей. За награбоване добро часто сперечалися й билися. Потім оголені тіла залишали між рейками, де їх знаходив німецький патруль, що проїжджав тут щодня на дрезині. Військові або поливали нечисті тіла бензином і спалювали їх, або закопували десь неподалік.

Якось селом пішла чутка, що вночі проїхали один за одним кілька потягів з євреями. Селяни закінчили збирати гриби раніше, ніж зазвичай, і всі ми рушили до залізниці. Усі йшли вервечкою з обох боків уздовж колії, зазирали в кущі та шукали сліди крові на дротах, що йшли до семафорних стовпів, і краях насипу. Кілька кілометрів не було нічого. Потім одна жінка помітила кілька поламаних гілок у заростях шипшини. Хтось розчахнув колючі гілки, і ми побачили маленького хлопчика, років п’яти, що незграбно скрутився на землі. Його сорочечка та штанці перетворилися на лахміття. Він мав довге чорне волосся і вигнуті чорні брови. Здавалося, наче малий спить чи помер. Хтось із чоловіків наступив йому на ногу. Хлопчик смикнувся й розплющив очі. Побачивши людей, що схилилися над ним, він спробував щось сказати, однак натомість із рота на підборіддя й шию повільно потекла рожева піна. Налякавшись його чорних очей, селяни швидко позадкували й почали хреститися.

Почувши позаду себе голоси, малий спробував повернутися. Однак у нього, мабуть, були зламані кістки, бо він лише застогнав, а на вустах з’явилася велика кривава бульбашка. Дитина відкинулася на спину й заплющила очі. Селяни недовірливо дивилися на хлопчика звіддалік. Якась жінка підповзла до нього, схопилася за поношені черевички на ногах малого й зірвала їх. Він поворухнувся, застогнав і знову кашлянув кров’ю. Розплющивши очі, хлопчик побачив, як селяни похапцем відсахнулися подалі, налякано хрестячись. Він знову заплющив очі й більше не ворушився. Двійко чоловіків схопили дитину за ноги й перевернули. Малий помер. Селяни зняли з нього курточку, сорочку та шорти й віднесли його на рейки. Хлопчика покинули там, де німецький патруль не міг його не помітити.

Ми повернули до села. Рушивши додому, я озирнувся. Хлопчик лежав на білих камінцях між рейками, й видно було лише чорну копицю його волосся.

Я намагався уявити, про що він думав перед смертю. Викидаючи його з потяга, батьки або друзі, безумовно, запевняли, що люди допоможуть йому і врятують від жахливої смерті у велетенській печі. Напевно, він почувався зрадженим та обдуреним. Він радше притиснувся б до теплих тіл своїх батьків у напхом напханому вагоні, відчув би тисняву та їдкий гарячий запах, близькість інших людей і знав би, що не залишиться сам, а всі навколо переконували б, що ця подорож — просто якесь непорозуміння.