Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

class="p1">Попри те, що я спочував хлопчиковій трагедії, в глибині душі заворушилося полегшення, що він помер. Я думав, що якби його залишили в селі, це б нічим хорошим не скінчилося. Якби німці дізналися про єврейського знайду, вони б оточили село. Обшукали б кожен будинок, знайшли б хлопчика, а заразом і мене в моєму льосі. Вони б, напевно, вирішили, що я теж випав із потяга, і вбили б нас обох на тому ж місці, а потім покарали б ціле село.

Я натягнув кашкета нижче й тягнувся позаду всіх. Можливо, було б простіше змінити людям колір очей та волосся, ніж будувати велетенські печі, а потім полювати на євреїв і циган, щоб згодовувати в їхні жерла?

Тепер збирати гриби ходили щодня. Кошики з ними сушилися по всіх усюдах, а в клунях і на горищах уже ховалися цілі купи. У лісах грибів щодня виростало ще більше. Щоранку селяни розсипалися лісом з порожніми кошиками. Під променями осіннього сонця, крізь спокійний безвітряний підлісок, який охороняли високі дерева, ледаче пролітали навантажені бджоли, несучи нектар уже зів’ялих квітів.

Нахиляючись, щоб зірвати гриби, люди перегукувалися радісними голосами, щойно вдавалося знайти рясну їх купу. У заростях ліщини й ялівцю та на гілках дубів і грабів їм відповідало ніжне різноголосся пташок. Часом чулося моторошне пугукання сови, але ніхто не міг розгледіти її в глибокому, захованому від чужих очей дуплі якогось стовбура. Поласувавши яйцями куріпок, у густих кущах ховалася руда лисичка. Підбадьорюючи себе власним сичанням, нервово проповзали гадюки. Вгодований заєць кидався до хащів велетенськими стрибками.

Лісову симфонію переривали лише пихкання паровика, грюкання вагонів і скреготіння гальм. Люди застигали, повернувшись обличчям до залізниці. Пташки змовкали, сова з неабиякою гідністю закутувалася в сірий плащ і ховалася ще глибше в дуплі. Заяць зупинявся, нашорошував довгі вуха і, заспокоївшись, стрибав собі далі.

Кілька тижнів, аж поки не закінчився грибний сезон, ми часто прогулювалися вздовж колії, час від часу минаючи видовжені купки чорного попелу та обгорілі поламані кістки, втоптані у гравій. Селяни зупинялися й роздивлялися їх, стиснувши губи. Багато хто боявся, що навіть спалені тіла втікачів із потяга можуть заразити людей і тварин, тож поспіхом присипав останки грязюкою.

Якось я вдав, наче підіймаю гриб, який випав із кошика, й схопив повню жменю людського праху. Він прилипав до пальців і тхнув бензином. Я уважно роздивився попіл, але не побачив у ньому нічого людського. Однак він не був схожий на той, що залишався в кухонних печах, де палили дрова, сухий торф і мох. Я налякався. Коли я розтирав між пальцями жменьку чорного попелу, мені здалося, наче вгорі ширяє привид спаленої людини, спостерігаючи й запам’ятовуючи кожного з нас. Я знав, що привид може ніколи більше не покинути мене, може завжди тягнутися назирці, лякати мене вночі, наповняючи жили хворобами, а мозок — божевіллям.

Варто було проїхати черговому потягові, і я бачив, як на світ з’являються цілі батальйони привидів з потворними мстивими обличчями. Селяни казали, що дим із крематоріїв летить простісінько на небо й стелиться м’яким килимом під ноги Господові, не залишаючи на них найменшої плямки. Я замислювався, невже справді слід було спалити стількох євреїв, щоб відшкодувати Богові його розіп’ятого сина. Напевно, скоро світ перетвориться на суцільний крематорій, де спалюватимуть людей. Хіба ж священик не казав, що всі ми приречені померти, повернутися «від пороху до пороху».

Уздовж насипу, поміж рейками, ми знаходили незліченну кількість клаптиків паперу, записних книжок, календарів, родинних фотографій, друкованих особистих документів, старих паспортів та щоденників. Світлини, звісно ж, були найбажанішою знахідкою, адже мало хто в селі вмів читати. На багатьох старих фотографіях заціпеніло сиділи літні люди в химерному одязі. На інших елегантно вбрані батьки застигли, поклавши руки на плечі дітям; всі вони всміхалися й були вбрані в шати, яких у селі ніколи не бачили. Часом ми знаходили зображення гарненьких дівчат і привабливих хлопців. Траплялися світлини стариганів, схожих на апостолів, та літніх жінок із вицвілими усмішками. На деяких фото можна було побачити дітей, що гралися в парку, заплаканих немовлят і поцілунки молодих наречених. На звороті, вочевидь, тремтячою від страху чи хитавиці в потязі рукою були нашкрябані слова прощання, присяги, уривки зі Святого Письма. Часто слова були розмиті росою або випалені сонцем.

Селяни радо збирали фотографії. Жінки хихотіли й шепотілися, роздивляючись зображення хлопців, а чоловіки непристойно жартували, коментуючи дівочі світлини. Місцеві жителі збирали фото, обмінювалися ними та розвішували в хатах і клунях. У деяких будинках на одній стіні висіла Діва Марія, на другій — Ісус, на третій — розп’яття, і численні фотографії євреїв — на четвертій. Фермери разом зі своїми наймитами обмінювалися світлинами дівчат, збуджено витріщаючись на них та намагаючись ошукати одне одного. А ще пліткували, що найгарніша панянка в селі так безнадійно закохалася в привабливого юнака на фото, що потім і дивитися не хотіла на свого нареченого.

Якось із грибних полів прибіг хлопчик і розповів, що біля залізниці знайшли єврейку. Вона була жива — лише плече вивихнула та набила собі кілька синців. Люди вирішили, що вона вистрибнула з дірки в підлозі, коли поїзд пригальмував на повороті, тож так змогла уникнути серйозних ушкоджень.

Усі збіглися подивитися на таке диво. Дівчина йшла похитуючись і спершись на чоловіків, що майже несли її. Худеньке личко було дуже бліде. Брови в неї були широкі, а очі дуже темні. Довге блискуче чорне волосся лежало на спині, перев’язане стрічкою. Сукня була порвана, і я бачив синці та подряпини на білому тілі. Здоровою рукою дівчина намагалася підтримувати ушкоджену.

Чоловіки відвели її до будинку сільського старости. Навколо, зацікавлено розглядаючи дівчину, зібралася допитлива юрба. Схоже, вона нічого не розуміла. Щойно до неї хтось наближався, єврейка стискала руки, наче в молитві, й лепетала щось нікому не зрозумілою мовою. Її очі з синюватими білками та чорними як смола зіницями налякано роззиралися довкола. Сільський староста радився з кимось із місцевих старшин та чоловіком на прізвисько Веселка, що знайшов дівчину. Вирішили, що, згідно з офіційними постановами, завтра її відвезуть до німецького гарнізону.

Селяни повільно розходилися по домах. Але дехто з роззяв залишився стояти, витріщаючись та сиплячи дотепами. Напівсліпа бабусенція тричі плюнула в бік єврейки й, пробурмотівши щось собі під ніс, посварилася на онуків пальцем.

Потім Веселка взяв дівчину за руку й повів до себе додому. Дехто вважав його диваком, але загалом чоловіка в селі любили. Він неабияк цікавився різними небесними знаменнями, особливо веселками, за що