Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

чоловікові. Жінкам їх не продавали. Ми мусили би бути дуже обачними, адже Хосе Антоніо, якби щось запідозрив, убив би мене, як не раз погрожував. Моїм обов’язком було дбати про його честь і честь родини, казав він, та коли я запитала його, який зв’язок між його честю і моєю незайманістю, він обурився.

— Безсоромниця! Ось які ідеї вкладає тобі в голову ­Тереса!

У деяких аспектах мій брат був троглодитом, але не думаю, що він виконав би свою погрозу. У глибині душі він завжди був добрим хлопцем.

Дозволь мені зробити відступ, Каміло, і пояснити тобі про засоби контрацепції, хоча не думаю, що ця тема тебе обходить. Моя мати не могла запобігти народженню шести дітей і кільком викидням, доки не застосувала метод, запропонований першою в країні жінкою-лікарем, яка поширювала інформацію, ризикуючи тим, що церква піддасть її анафемі, а влада заарештує. Дотримуючись порад, викладених у брошурі тієї лікарки, яку мати проштудіювала потай від свого чоловіка, перед статевим актом вона спринцювала піхву гліцерином, а після нього — розведеним у теплій воді перекисом водню за допомогою знарядь, які вона ховала в коробці для капелюшків. Вона знала, що Арсеніо дель Вальє, який оженився, аби підняти престиж свого прізвища, породивши якомога більше нащадків, шляк би трафив, якби він побачив, щó лежить в тій коробці. Не раз вона чула від нього моралі про священний обов’язок жінки приводити на світ здорових дітей — так, як це робила його мати. Коли я оголосила, що врешті виходжу заміж, тітка Пілар вручила мені причандали для спринцювання, загорнуті для прикриття в газету, і пошепки, напівмертва від сорому, пояснила мені, як ними користуватися.

Врешті-решт мені забракло відмовок, аби й далі відкладати весілля, і ми оголосили, що візьмемо шлюб у жовтні, не підозрюючи, що світова війна завершиться за місяць до того. Зазвичай весільний бенкет влаштовувала родина нареченої, але Шмідти-Енґлери напрочуд делікатно, аби не образити нас, наполягли на тому, щоб він відбувся в готелі «Баварія». Вони були на вищому суспільному й економічному щаблі, ніж ми.

Мої тітки струсили порох з ножної швейної машинки, аби доповнити мій посаг, їм допомагала Люсінда, яка вже не їздила верхи по окрузі, аби навчати дітей: їй було за сімдесят і, як вона казала, її тіло вже не витримувало стільки гецкання. Вони пошили постіль з вишитими ініціалами наречених і скатертини різного розміру, але я не схотіла, щоб на мене підігнали шлюбну сукню моєї матері, яка лежала в коробці, пересипана нафталіном, з кінця минулого сторіччя. Я хотіла власну сукню, без пожовклих мережив. Міс Тейлор купила в столиці модний весільний убір нареченої і передала мені його поїздом. Він був з білого атласу, скроєний по косій, щоб підкреслити фігуру, і доповнювався токою, яка надавала мені вигляду медсестри.

Ми взяли шлюб у прегарній церкві, збудованій першими німецькими іммігрантами в регіоні. Я увійшла під руку з Хосе Антоніо, єдиним з моїх братів, який був на весіллі, тітоньки розчулено плакали, оточені Рівасами, Торіто, Факундою, міс Тейлор, Тересою й мешканцями маленького сільця Науель. По один бік нави стояли родичі та друзі нареченого — високі, світлі й гарно вбрані, по інший — мої, значно скромніші з вигляду.

Несподівано приїхав і Марко Кусанович, якому було вже під шістдесят: він став відлюдьком і бачили ми його не­часто. У нього було спартанське помешкання в Сакраменто, аби наглядати за фабрикою, однак при першій-­ліпшій нагоді він об’їжджав просторі насадження сосон, які ми посадили, щоб мати деревину, не вирубуючи природні ліси, чи їхав на лісопилку в горах, де почувався щасливим. Управління, бухгалтерія і прибутки підприємства його зовсім не обходили: якби мій брат не заприсягнувся бути чесним, то міг би легко обвести його довкола пальця.

Марко відростив густу бороду пророка і вдягався, як мисливець, хоча був нездатний вбити навіть зайця. Як подарунок для мене він приніс вирізьблену ним самим з каменю скульптуру, і так ми довідалися про цей його прихований талант. Ми дізналися, що в нього є син чотирьох чи п’яти років, який пізно з’явився в його житті. Матір’ю була молода індіанка, що закінчила середню школу, яка працювала на текстильній фабриці і виховувала малого, доки той не досягне віку, коли його можна буде відправити в добру школу. Марко його признав: хлопця звали Антон Кусанович і, за словами батька, він був дуже розумний.

— Я дам йому найкращу освіту; йому і його матері живеться добре, — казав він розчулено.

Завершення війни, розгром Німеччини і смерть Гітлера чорною хмарою висіли над німецькими колоністами. На нашому весіллі про це ніхто не говорив. Симпатія до Осі чи союзників визначала людей і провокувала неприємні суперечки, яких ми уникали впродовж шести років, тому ніхто не хотів зіпсувати весілля цією темою. Мешканців Науеля мало цікавив конфлікт в Європі, бо він був далеко і ніяк їх не зачіпав, однак був важливий для Рівасів, мого брата, міс Тейлор і Тереси. 2 серпня ми без Фабіана відсвяткували укладення миру — із засмаженим бараном, глечиками чічі та чудовим печивом Факунди.

Нарешті ми могли зайнятися коханням оголені на готельному ліжку — як я не раз собі це уявляла. Мій чоловік виявився чуйним і ніжним.

Наступного дня ми сіли в потяг, що прямував у столицю, де я не була від похорону свого батька, коли не мала нагоди побачити ще щось, окрім цвинтаря, і зробити кілька візитів до своїх братів, але для Фабіана вона не являла собою нічого нового, адже він часто їздив туди у справах. Місто дуже змінилося: мені б хотілося залишитися в ньому на кілька днів: походити його вулицями, вернутися в квартал, де минуло моє дитинство, піти в театр, але наш медовий місяць ми мали провести в Ріо-де-Жанейро, де Фабіан мусив прочитати курс лекцій. Відновилися комерційні рейси, які були дуже обмежені в роки війни. Мій перший досвід подорожі літаком перетворився на довгі години в лещатах мого дорожнього вбрання: корсет, панчохи, високі підбори, костюм, тобто спідниця і приталений жакет, капелюшок, рукавички і хутряна горжетка — я була налякана, мене нудило і я блювала; через кожні чотири години наставав короткий перепочинок, коли літак робив посадку, щоб заправитись пальним.

Я майже не пам’ятаю свого медового місяця, бо заразилась якоюсь кишковою паличкою і майже увесь час просиділа біля вікна, споглядаючи чудовий пляж Копакабана і попиваючи чай замість знаменитих caipirinhas. Фабіан, коли не був на роботі, ніжно біля мене ходив. Він пообіцяв, що ми ще повернемося в Бразилію, аби провести справжній медовий