Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

здатний на таке, що цей Дюфо вчинив з Паломіно Молеро, не може розгулювати на волі. Чи не так, лейтенанте?

— Звісно, не може розгулювати, — зводився лейтенант з набитим ротом, невдоволений, що не дають поїсти. — Сподіваюсь, що покарають.

Донья Адріана знову засміялась, і Літума помітив, як лейтенант напружився й зіщулився, коли шинкарка рушила до них. Офіцер так розгубився, що навіть не проганяв мух з обличчя. В квітчастому платті, з глибоким вирізом вона насувалася на них, розмахуючи руками, гойдаючи грудьми й стегнами. Жінка, видно, була неабияк задоволена собою й життям.

— Випийте водички, лейтенанте, і не хапайтеся так, бо недовго до біди, коли шматок втрапить не в те горло. — Вона зі сміхом поплескала офіцера по спині, і те було дошкульніше за її слова.

— Останнім часом у вас гарний настрій. — Літума дивився на неї і не впізнавав. Шинкарка змінилася, навіть кокетувала. Яка муха її вкусила?

— Є причина, — відказала донья Адріана, що прибирала посуд у парочки з Соррітоса, і пішла на кухню, вихляючи стегнами, мовби казала: «до побачення», «до побачення». «Боже праведний», — подумав Літума.

— Чого це останні три дні вона така грайлива, лейтенанте?

Офіцер обпік його поглядом з-під темних окулярів і відвернувся до вікна. Надворі, на піску, щось люто клював стерв'ятник. Раптом він змахнув крильми й полетів.

— Хочете, я вам щось скажу, лейтенанте? — запитав дон Херонімо. — Ви не образитесь?

— Якщо я можу образитись, то краще не кажіть, — буркнув лейтенант. — Мені не до жартів.

— Зрозуміло, — промимрив таксист.

— Будуть ще небіжчики? — засміялася з кухні донья Адріана.

«Вона аж наче стала зваблива, — вирішив сержант і подумав: — Треба навідатись до повій китайця Ляо, а то втрачаю форму». Столик, за яким сиділи офіцер і Літума, стояв осторонь від столика таксиста, тож вони перемовлялися через голови молодят із Соррітоса. Ті, зовсім юні і начепурені, зацікавлено дослухалися до розмови.

— Хоч вам воно й не сподобається, та я вам скажу, щоб знали. — Дон Херонімо рішуче ляснув газетою по столу. — В Таларі не знайдеться жодного чоловіка, жінки чи собаки, хто б вірив цій байці. Навіть отой стерв'ятник.

Стерв'ятник справді повернувся — чорний, лютий: він шматував ящірку, яку приніс у дзьобі. Лейтенант байдуже їв, задуманий і похмурий.

— І що ж то за байка, дозвольте спитати, доне Херонімо? — поцікавився Літума.

— Буцімто полковник Міндреау порішив дочку, а потім і себе, — відповів таксист, випльовуючи кістки. — Який йолоп повірить у таке?

— Я, — потвердив Літума. — Я один з йолопів, який вірить, що полковник убив дівчину, а потім заподіяв смерть собі.

— Не дурій, друже Літумо, — спохмурнів дон Херонімо. — Цих двох порішили, щоб вони не базікали. Щоб звалити на полковника смерть Паломіно Молеро. Не вдавай дурника, хлопче.

— То он які чутки ходять, — підвів голову лейтенант Сільва. — Буцімто полковника вбили? А хто саме, не кажуть?

— Та хто ж, великі тузи. — Дон Херонімо розвів руками. — Хто ж іще. І ви, лейтенанте, не придурюйтесь, ми ж люди свої. Просто ви не можете говорити. Всі кажуть, що вам заткнули рота і не дають з'ясувати, що й до чого. Як і завжди.

Лейтенант стенув плечима, дурниці, мовляв.

— Вигадали навіть, буцімто він згвалтував дочку, — пирснув рисом дон Херонімо. — От свині! Вам не здається, Адріаніто?

— Мені багато чого здається, ха-ха-ха! — вибухнула сміхом дружина дона Матіаса.

— Отже, люди думають, що все це вигадки, — кисло пробурмотів лейтенант і знову схилився над тарілкою.

— Авжеж, — озвався дон Херонімо. — Щоб вигородити винуватців.

Пролунав гудок нафтоочисного заводу. Стерв'ятник підвів голову й зіщулився. На якусь хвилю очікувально застиг, а тоді пострибав геть.

— А люди не кажуть, чому вбили Паломіно Молеро? — поцікавився Літума.

— Через мільйонну контрабанду, — впевнено прорік дон Херонімо. — Спочатку вбили льотчика, бо той про щось здогадався. А оскільки полковник Міндреау розкрив чи от-от мав розкрити махінації, порішили і його, і доньку. А потім навигадували всякого, мовляв, він убив Молеро, бо ревнував до доньки, з якою буцімто жив. Люди ласі на таке. Пустили туману й досягли, чого хотіли. Щоб ніхто й не згадував про головне, про мільйонники.

— Ну й вигадники, сучі діти, — зітхнув лейтенант, знічев'я шкрябаючи виделкою по тарілці.

— Не лайтеся, а то язик відсохне, — засміялася донья Адріана. Взяла блюдце з манговим желе й поставила перед лейтенантом, торкнувшись дебелим стегном його руки. Офіцер одразу відсмикнув її. — Ха-ха-ха…

«Що за дивина?» — подумав Літума. Що це з доньєю Адріаною? Вона навіть не глузує з лейтенанта, а й відверто заграє до нього. А той хоч би що. Схоже, зухвальство доньї Адріани вкинуло його в замішання й навіть у паніку. І його не впізнати. Іншим разом на такі загравання він втратив би тяму й не відчепився б від неї. А тепер ніщо не могло розбурхати. Вже три дні якийсь байдужий до всього, як понурий віл. Що ж сталося тієї ночі?

— І в Соррітосі подейкують про контрабанду, — втрутився раптом молодик, що приїхав на хрестини, з напомаженим волоссям і золотим зубом, у накрохмаленій сорочці лукумового кольору. Говорив він швидко й нерозбірливо. Глянув на свою супутницю, певно, дружину. — Правда, Марісіто?

— Атож, Панчіто, — підтвердила та. — Свята правда.

— Здається, вони провозили холодильники та кухні,— додав молодик. — Щоб піти на такий злочин, треба пустити в дію не один мільйончик.

— А мені шкода Алісіти Міндреау, — мовила супутниця молодика з Соррітоса, кліпаючи очима, ніби от-от заплаче. — Бідолашна безневинно постраждала. Які тільки злочини не коять. І найбільш обурює, що справжні винуватці уникнуть кари. Залишаться і при грошах, і на свободі. Чи не так, Панчіто?

— Тільки нам, біднякам, скрізь дістається, — зітхнув дон Херонімо. — А великим цабе хоч би що. Адже так, лейтенанте?

Лейтенант різко підхопився, аж захитався стіл.

— Ну, я йду! — сповістив, ситий донесхочу всім і всіма. — Ти лишаєшся? — спитав Літуму.

— Зараз ітиму, лейтенанте. От тільки вип'ю кави.

— Смачного, — буркнув лейтенант Сільва і напнув кашкета, уникаючи дивитися на донью Адріану, яка з-за прилавка проводжала його насмішкуватим поглядом, ще й помахала рукою.

Невдовзі вона принесла Літумі каву й вмостилася навпроти, на стільці, де щойно сидів лейтенант.

— Я аж помираю від цікавості. — Сержант притишив голос, щоб ніхто його не чув. — Ви не скажете, що пробігло між вами та лейтенантом?

— Спитай сам у нього. — Обличчя її світилося лукавством.

— Та скільки не питав, доньє Адріано, — признався Літума, — він вдає дурника й відмовчується. Тож не мучте мене, розкажіть, що сталося.

— Ти цікавий, як жінка, Літумо, — з тією ж глузливою усмішкою, яка вже три дні не сходила з її обличчя,