Читати книгу - "Реактивація, Кулик Степан"

Розділ 13

Вероніка голосно скрикнула, кілька разів здригнулася і затихла. Я ще якусь мить нависав над нею, а потім перекотився вбік і простягнувся горілиць, важко переводячи подих.

Трясця… Наче ще один бій втримав. Раніше ніколи не думав над тим, добре чи ні моїм випадковим подругам — взяв своє, та й добре. А з нареченою чи то пак, вже майже дружиною, усе зовсім інакше. От і довелося, що називається, відпрацювати на цілого. Аби спершу задоволення отримала дівчина.

— Слухай, Макс… — Ніка вибралася з-під пахи і поклала голову на рамено. — Не можу зрозуміти… Чи то ми так давно разом не були, що я встигла забути, чи ти справді більший став?

— Усюди більший? — пограв я біцепсом, примушуючи голівку дівчини погойдуватися.

— Усюди, усюди… — засміялася Ніка.

— То нова метода тренування, — відказав перше, що збрело в голову. — М’язи як на дріжджах ростуть.

— Ти б акуратніше, — муркнула дівчина. — А то так ні в одні двері не влізеш…

— Ще й як влізу, — пирхнув я у відповідь, поплескуючи майбутню дружину по животику. — І у двері теж…

— Голодній кумі одне на умі… — Ніка повернулася на бочок, обличчям до мене. — Давай спати. Не знаю, як ти, а я — геть без сил.

— Давай…

Ніка ще трохи посовалася, вмощуючись зручніше, а там і засопіла носиком. А я лежав навзнак, втупившись у темряву над собою і пригадував рештки вчорашнього дня. 

Усе пішло не так, як планувалося з самого початку. Як тільки я всадовив Ніку на одне з місць, зарезервованих для родичів та друзів бійців, і увійшов в роздягальню, як туди ж вкотився і Крутій.

— Макс! Ти лише не злися одразу! — замахав руками ще з порога, так і не переступивши його. Немов готовий був одразу дременути назад, якби що. — Вислухай спершу. Я не винен… Вірніше… не зовсім винен.

— Ну, не винен, то й не винен… Я тут до чого? Давай, після бою побалакаємо. Молотобоєць хоч і не найсильніший боєць, а все ж — розім’ятися треба.

— Так в тім і річ! — знову змахнув руками ланіста. — Не буде Молотобійця. Ногу зламав…

— Трясця… — я присів на лаву, не закінчивши стягати штани. — Значить, бою не буде. Можна йти?

— Буде! Як не буде?! — аж підскочив Крутій. — Та ти що?! Усі білети розпродані! Народ як дізнався про заміну, то так і пруть. Хоч трибуни розсовуй. Так що ти навіть не думай…

— Нічого не второпав, — почухав я груди. — То з ким же мені битися, якщо Молотобоєць знявся?

— Зі Скаженим Томом… — понизив тон ланіста і зробив крок назад. — Макс. Подумай. Це ж круто. Бій-реванш. Два золотих… — користаючи з того, що я мовчу, поквапливо виклав останній козир.

А я мовчав, тому що читав повідомлення Системи.

«Вам доступне завдання «Реванш». Виграйте поєдинок з Томом Скаженим. Нагорода — 50 пунктів досвіду. 50 срібних кредитів. Прийняти? Так/Ні?»    

Скажений не Молотобоєць, тут легкої перемоги не буде, але я вже встиг зрозуміти, що система не дає завдань, які мені не під силу. Адже її ціль сприяти моєму розвитку, а не вгробити. Отже, якщо завдання згенероване — значить, цілком по силі. А ще — відмінний показник складності — розмір нагороди. Чим вона вища — тим завдання проблемніше. В даному випадку Система пропонувала мізер. Як за п’ятьох пацюків.

То чому б і ні? Заодно і перевірю, наскільки сильнішим та спритнішим я став, завдяки вкладеним у свій розвиток пунктам. Об’єм біцепса не показник. А от бій продемонструє все.

— Десять…

— Здурів?! — аж підскочив Крутій. — Розорити мене хочеш? Та я… — потім щось прикинув в голові і вже не так гарячково закінчив: — Три.

— П’ять… І лише з поваги до тебе, як людини, що відкрила переді мною двері на Арену. Інакше — виходь на бій сам.

— Чотири… Макс, це добра ціна.

— Нехай, — киваю, оскільки ланіста каже правду, але не скористатися нагодою не можу. — І двомісний номер у нашому готелі на тиждень.

— На дві доби… — не може не зекономити Крутій. Хоча готель належить йому і зараз пустує. Бо призначений для прийому бійців-гастролерів з інших модулів.

— Домовилися… — кажу в слух, а подумки тисну «Так»

Крутій не збрехав — трибуни й справді були заповнені вщерть. Як то кажуть: яблуку нікуди впасти.

— Зустрічайте! Багаторазовий призер Арени — Макс Залізний! — прогарчав під куполом динамік.  

Трибуни вибухнули гамом, свистом, тупотінням ніг, аж у вухах залящало. З незвички може і оглушити. Та тільки не якщо ти виходиш на пісок у сто бог зна який раз.   

— Переможець непереможних! Скажений Том!

Том вискочив зі своїх дверцят, немов чортик з табакерки. Зробив сальто і завмер з піднятими вверх руками.

Скажений Том. Кулачний боєць. Рівень 4. Здоров’я - 120, — повідомив напис над його головою.

Та ну? Ммм… Навіть соромно зробилося, що отакому жалюгідному супротивникові я міг програти попередній бій. Хоча… з травмованою ногою…  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍