Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Не схоже, що тебе батьки б’ють. А хто тато?
- Директор хімічного заводу.
Макс присвиснув і прокоментував:
- Нічого собі… Сам Соломін Костянтин Степанович? А ти його донечка? Ух-ти!
- А ва…. твої батьки? - поцікавилася у відповідь.
- Батя у в’язниці вже п’ять років сидить за крадіжку. Мати … та ладно, - спокійно, немов про щось звичайне, що могло бути, сказав він. – Ти розумієш, в яку погану компанію потрапила, мала? Я непідходящий хлопець для тебе. Твоя мамця точно наказувала тобі триматися подалі від таких, як я.
- А я тебе чомусь не боюсь. Ти ж врятував мені життя, забув?
- Ну, не зовсім життя. Максимум, на що ці двоє були здатні…, - він замовчав, обвів мою фігурку своїми чорними очима й різко спитав, - Ти взагалі щось їси? Худюча, як моя кішка Марися.
- У тебе є кішка? Значить, ти добрий. Тобі не подобаються худі?
- Нє-а, - чесно відповів він.
- Тоді я почну прямо з завтрашнього дня їсти багато тістечок і швидко розтовстію.
Макс… Варто було мені заплющити очі, як він поставав переді мною – великий, сильний, ніжний. Він умів сміятися лише очима, особливо тоді, коли я відповідала на його ніжні дотики. Він був дорослим чоловіком, а я – наївною дівчинкою. З нашого першого побачення, коли я втекла з дому через вікно ( ми жили на першому поверсі), один Макс стримував не тільки свої, але й мої пориви. Я завжди пам’ятала його слова:
- Ти ще дитина, - покусуючи мої губи, дратував він. – Маленька моя, ти ще не готова для кохання. Для фізичного кохання. А душею я тебе люблю безмежно. Чесно-пречесно!
- Можливо, ти помиляєшся, - протестувала я, начитавшись любовних романів і мріючи скоріше дізнатися світ фізичної близькості, такий таємничий і шалено бажаний.
- Я буду каятися все життя, - не здавався Макс, гладячи хвилі мого шовкового волосся.
- Але я так тебе дуже люблю, Макс! – з мольбою шепотіла я.
- Люби. Мрій і малюй у своїх фантазіях усе, що тобі заманеться, – він поцілував мене й притягнув до себе ближче. Вперше його руки доторкнулися до моїх маленьких грудей. – М’які маленькі бутончики, - прошепотів він, доторкаючись губами до моїх губ. Він був такий чуттєвий і не приховував цього. Він постійно пояснював мені всі свої бажання, всі фізіологічні процеси, які з ним відбуваються. Він був для мене на зразок сексуальної енциклопедії: доступно, ніжно, делікатно й адаптовано Макс розкрив для мене світ фізичної близькості між жінкою й чоловіком, але теоретично. Хоча я розуміла, як йому важко стримуватися. Я навчалася у десятому класі, а він був двадцятип’ятирічним механіком з доволі багатим досвідом стосунків з жінками.
Напевне, п’ятнадцять років – це вік, коли потрібно когось любити. Адже всі мої однокласниці вже шушукалися й обговорювали свої закоханості: хто в учителя фізкультури, хто в старшокласника, хто в актора, хто (на лихий кінець) – у однокласника. Переважно у них були віртуальні герої, у мене – надто реальний Макс, про якого я нікому нічого ніколи не сказала. Він був моєю великою й надто цінною таємницею, щоб про неї хтось знав чи то навіть здогадувався.
Зустрічалися ми з ним крадькома й то ненадовго. Переважно, коли я поверталася з музичної школи, то заходила до нього у гараж і Макс захоплено розказував про машини, мотоцикли, мопеди та іншу різноманітну техніку. Обіцяв навчити їздити на машині, але не встиг виконати обіцянку. Всього двічі ми з ним сходили в кіно: перший раз ми реально дивилися фільм, а вдруге – не до фільму було: нас разом з поцілунком поглинула інша реальність, в якій година пролетіла, мов хвилина. Макс боявся, що дізнаються мої батьки й будуть проти стосунків. Він правильно боявся. Батьку розповіли, й він наслав на Макса своїх охоронців, які сильно побили його. А зі мною він провів розмову в доволі грубій формі:
- Ну ти, донечко, знайшла собі кавалєра, їй Богу. Ти в курсі, що батько в нього зек, а мати хвойда? - кричав на мене тато. Той тато, який досі ніколи не підвищував голос на свою принцесу. Мати пробувала якось захистити мене від нападок батька, але все життя їй доводилося нелегко з впертим характером чоловіка. А тут і справді він був правий. Мене закрили на місяць під домашній арешт. І ніякого ходіння на уроки музики – вчителька сама приходила до нас додому.
Макс витримав без мене лише тиждень, а потім уночі заліз у вікно до моєї спальні. Вікно, правда, я йому відчинила.
- Макс, я хочу бути твоєю, - шепотіла я йому тоді.
- Ти знову за своє? Якщо хочеш, я просто зацілую тебе з ніг до голови, але не більше, - він звільнив моє тіло від піжами й вкрив такими ніжними поцілунками, що я ледве не задихнулася в його обіймах,- Радість моя, ти така маленька.
- Тому я тобі не подобаюся? Що маленька?- печально питала я.
- Не подобаєшся? Та я просто дурію, коли тебе бачу! От десь років через два, я думаю, буде на що подивитися, а зараз - дитина дитиною. І бажання дурні, - сміявся Макс.
Минуло вісім років, а моє тіло все ще згадувало те, як Макс вперше пестив його. Ніколи з того часу я не відчувала себе так гарно з чоловіком. Тільки Макс володів моїм тілом і душею одночасно. Кожного разу, коли я намагалася віддатися якомусь чоловіку, ці спогади приходили, й немов сковувало холодом, льодяним колючим холодом. Чоловіки вважали мене фригідною, але я ж знала, що з Максом я не була фригідною.
На ранок ми з мамою сходили до магазину, скупилися, зустріли знайомих, поговорили. Коли повернулися, то приготували смачний обід і стали чекати батька з роботи. Він приїхав не один, а з Дімою.
Діма був сином татового кращого друга Голіцина Петра Гнатовича, директора хлібокомбінату. Все дитинство ми скрізь були разом, адже наші батьки відпочивали разом, свята святкували разом, пікніки – тільки разом. Нас з Дімкою сватали один одному давно, але ми якось віджартовувалися й жили своїм життям. Проте рік тому Діма на черговому ювілеї когось з наших родичів (вже й не пам’ятаю якого) розгледів у мені щось і загорівся ідеєю фікс – одружитися зі мною. Тепер, коли тато і Діма були одержимі однією мрією, мені було дуже важко протистояти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.