Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

 

  Діма був галантним, намагався догодити  моїй мамі і тату, пригадував наші  дитячі забавки, але я так хотіла, щоб   застілля скінчилося й Діма  пішов. Чесно кажучи, я не уявляла його своїм чоловіком. Прибираючи тарілки зі столу, я не втрималася й  спитала батька:

 

-       Тату, ти  ж розумієш, що я ніколи не вийду заміж за  чоловіка, якого не люблю?

 

-       Ти про Дімку? Він - чудовий хлопець! Мені подобається його товариство. Поміть, він крутий підприємець. І всього добився сам, хоча ти ж знаєш  дядю Петю, ще той жук, все в родину. У Дімки є стрижень. Минулого року прогорів з тими  причепами, не врахував мита,  але ж  не здався, взяв кредит, виліз і знову на коні.   А тобі з такою професією  потрібен чоловік грошовитий.

 

-       От тільки не треба  наїжджати на мою професію! Я хотіла бути вчителькою - і я  буду нею!  Хоча я знаю, що ви з мамою ніколи не схвалювали мого вибору.

 

-       Та будь ти ким завгодно, але вже маєш майже двадцять три роки. А заміжжя, а діти? Ми з мамою  онуків хочемо, - бурчав батько.

 

-       У вас он  Ванька Владіків є, що мало? – далі  відбивалася я.

 

-       То у Владіка! Ми з мамою хочемо, щоб у тебе  хороша родина була. Нам тоді спокійніше буде пенсіонерити. Ти ж знаєш,  чоловік і діти для жінки – це все!

 

-       Не хочу ні того, ані іншого. Я не домашня жінка, - дуже  втомилася висувати батьку  аргументи.

 

-       А тебе ніхто й не просить смажити котлети зранку до вечора. Діма спроможний найняти  куховарку.

 

-       Діма дуже класний хлопець, - відповіла я.- Комусь він буде чудовим чоловіком. Але не мені. Я не хочу виходити заміж. За Діму…

 

-       Через того… бандита з великої дороги?- піднявши голову й дивлячись прямо мені у вічі, спитав батько. – Через цей твій дитячий роман?

 

-       Тато, я любила його…- а про себе відзначила, що ще досі люблю.

 

-       Тобі тоді було ледве п'ятнадцять. Як ти знаєш, що то була любов? Задурив голову той Робін Гуд хренів…

 

-       Деякі жінки  люблять раз на життя. Тільки раз. Макс для мене був все. Весь світ, - я відвернулася й стала дивитися у вікно, боячись розплакатися.- З того часу не було нікого, хто б викликав у мені таке почуття. І я думаю, що ніколи вже не буде. А якщо  все ж доля мені пошле такого – він і стане моїм чоловіком. Розумієш, тато, моїм, таким, який  підходить мені, а не тобі або мамі. І зрозумій – це точно не Діма!

 

-       Якби ваш роман тривав довше, ти б втомилася від нього,- батько  вгамувався й притишив голос. – Він би тобі набрид.

 

-       А я впевнена, що ні, - заявила категорично.

 

-       Він просто скористався тобою. От і все. Як ще  дитини тобі не зробив, ніяк не второпаю…

 

-       А ми не були з ним… коханцями, - зізналася, хоча розуміла – батьку доводити – нема сенсу.

 

-       Ага, так я тобі й повірив, що він не торкався до тебе, - з насмішкою мовив батько.

 

-       І це прекрасно, що хоч торкався.  Є що згадати. Тільки  він не  знищив моєї цноти. Він розумів, що мене виховували  в інших правилах. «Ти будеш каятися», говорив він. І як був неправий. Я багато разів пожалкувала, що не він був  першим чоловіком у моєму житті.

 

Батько похмурнішав. Ніколи в нас не заходила мова так далеко.

-       Я був певен, що ти з ним спала…

 

-       На жаль, не спала, – я посміхнулася.-  Як склалося тату, так і є. Що вже  говорити тепер. Я маю  завтра зранку їхати. Мене чекають учні. А ти  можеш  далі  шукати наречену для Діми.Можна організувати кастинг.  Знайди пореспектабельніше дівчину,  з прекрасної родини, ну, ти сам знаєш…

 

-       Дімі  реально ти подобаєшся. Даси знати, коли награєшся в учительку. Це доволі важка й невдячна праця.  Доню, я все хотів спитати, якщо пішла така мова, якби  він не загинув тоді так жахливо, ти б вийшла заміж за того орангутанга?

 

-       Так, вийшла б, навіть якби довелося  жити з ним у бідності, в кімнаті комуналки й виховувати десяток дітей, - я посміхнулася, уявивши цю картину, - І я б була щасливою, тато, повір.

 

   Остання ніч в рідному домі… Завтра потягом знову до столиці в зйомну квартиру.  А поки що  наодинці зі спогадами. Знайшла велику коробку  від черевиків. У ній я зберігала свої малюнки. У мене не лишилося фото Макса, але я його так багато малювала. А йому малювала машини. Одну не встигла віддати, лишилася у мене. На звороті – вірш:

 

Перетнулись дороги наші лише на мить,

Твій погляд вразив глибиною,

Між нами спалахнув вогонь, досі горить

В мені печаль.

Співає, як натягнена струна, душа.

Чому ти не зі мною, доленька моя?

 

Ти вже далеко, але я з тобою говорю,

Як пояснити всім, що я тебе люблю?

Без тебе не іду, плетусь повільною ходою,

На жаль, всі мрії геть лишилися з тобою…

 

 

 Цей малюнок я створювала  того вечора, коли повернулися з останнього побачення. Через п’ять років приписала із зворотного боку вірші.

 

…Того дня  ми з Максом пішли в кіно. Я звично втекла з дому, щоб батьки не знали, що я зустрічаюсь з хлопцем, з яким мені не можна було зустрічатися. Процілувавшись майже весь сеанс, за десять хвилин до завершення фільму ми втекли з кінотеатру під прикриттям темряви.  Хоча Макс весь час стежив, щоб  ми довго не були наодинці, тепер він сам запросив мене до себе в комуналку.

 

- Коли ти зробиш мене своєю? – весь час питала я його, а  Макс віджартовувався: « От закінчиш школу, одружимось, і  коли я зніму з тебе білу весільну сукню й довгу-довгу фату, тоді мала й будемо ми з тобою  по-справжньому разом».

 

Але мені здається, що того вечора Макс все ж хотів порушити  свої плани. І я не була проти. Очі його просили пробачення навіть в ту мить, коли він цілував мене так, як ніколи до цього не дозволяв собі.