Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

– Ні! – виривається з мене, коли він майже торкається моїх губ.

Мені вдається ухилитися, я щосили натискаю руками йому на груди, і Фелікс відпускає мене.

Повільно задкуючи від нього, а потім, більше не сказавши ні слова, розвертаюся і майже бігом вибігаю зі шкільного коридору на вулицю.

Тримаючи міцно телефон у руці, біжу подалі від нього, нерозбираючи дороги під ногами. Серце ніяк не вгамується, скаче попереду мене. Свідомість відмовляється розуміти те, що сталося.

Мені вдається приборкати своє хвилювання тільки на вулиці, перед школою, де стоять учні нашої школи, і присутність яких просто примушує мене взяти себе в руки хоча б зовні.

Я прикладаю руку до того місця, в районі сонячного сплетіння, де ще хвилину тому вона стикалася з його рукою. Мною рухає бажання зберегти, не втратити це швидкоплинне відчуття його плоті.

Не можу брехати собі – він хотів мене поцілувати. Це ж очевидно. Але як це можливо? Як це уживається в ньому? Ненависть, злість і ... Зрозуміти його не можу.

Ось це те, про що попереджав мене дідусь. Я починаю перебирати в думках його настанови. Скільки разів він нагадував мені, як треба бути розбірливою у стосунках із молодими хлопцями. Не дозволяти зайвого – торкатися до себе. Зазвичай хлопчаків тягне до дівчаток і часто тільки від дівчинки залежить – до якого рівня дійдуть їхні стосунки. Настане той момент, коли якийсь хлопчик захоче перейти межу дружби – не треба дозволяти, то чого він буде домагатися.

Природно, зараз звичаї інші, але дідусь мене виховував у дусі того часу, коли він був молодим. І оберігав мене, як міг, від усіх можливих неприємностей, пов'язаних із взаємовідносинами між молодими людьми.

Виходить він хотів мене поцілувати. Отже, Фелікс вибрав мене. Від цієї думки зовсім голова закрутилася, а всередині все перевертається від переживань.

Чи це частина чергової гри Павленка? А якщо він здогадався, що я до нього не байдужа і вирішив скористатися мною. Уявляє закоханого, я вся така розслабляюся, а в нього свій розрахунок із цього приводу. Краще я буду обережною і не дам йому гратися зі мною. 

– Ти де так довго? Я тебе давно виглядаю – здригаюся я від голосу Дениса.

– Затримала мене Неллі Вікторівна, ти ж бачив, – знаходжу я ухильну відповідь.

– Це все через Фелікса, він же теж стояв там? – Денис не помиляється у своїх припущеннях.

– Так, вона влаштувала нам допит про те, що відбувалося між нами в коридорі, – своє хвилювання не можу приховати від Дениса.

– Та на тобі обличчя немає, він знову образив тебе? – помітно, що Денис щирий.

– Нічого, все гаразд, – мені не хотілося вдаватися в подробиці. 

– Так я тебе, взагалі–то, чекав тут. Хочу відвезти тебе додому.

– Хіба на тебе батьки не чекають?

– Ні-і, – мотнув він головою. – Не змогли вони прийти.

– Денис – я зупиняюся і дивлюся на нього. – Якщо чесно, я хочу побути сама. Дякую тобі сьогодні за підтримку і... Я хапаю його за лікоть і тягну в бік, за ріг будівлі гімназії, подалі від пронизливих очей Фелікса. Він якраз збігає сходами школи і прямує до машини, біля якої чекає його батько. Навіть здалеку помітно, який він злий.

Не варто нам із Денисом потрапляти йому на очі. Не уникнути тоді чергового сплеску агресії.

Ми завертаємо за ріг школи, і я видихаю, коли зникає небезпека. 

– Денисе, – зупиняюся я і повертаюся до нього. Довго так теж не може тривати. Якщо мені нічого йому запропонувати – треба сказати про це чесно. 

– Я... Замовкаю і закушую нижню губу. Усе ж таки підібрати слова дуже непросто в такій ситуації. Я зовсім не знаю, як делікатно пояснити хлопцеві, що саме буде доречно сказати зараз.

– Я маю зізнатися, що не хочу, щоб ти мене проводжав, – усе ж оформляю я свої думки в слова, опускаючи вії. – Вибач, я не хотіла тебе ображати в жодному разі. Але... Я піду додому сама.

Мною керує насамперед страх, що Фелікс виконає свою обіцянку і перетворить моє життя на пекло. Та тепер ще додався страх і за Дениса, який нічого не знає про його погрози. А зізнатися йому в цьому соромно. Одне я розумію – не слід нам із Денисом разом бути на очах у Фелікса. Не варто потрапляти йому на очі. Якби не батько, який чекав Фелікса біля воріт гімназії, він би пішов слідом.  Хоча... Може, у мене вже просто параноя розігралася? Яка різниця Павленку, з ким я ходжу? І навіщо б йому йти за нами?

Хлопець розчаровано дивиться на мене. Він явно розгублений і очікував іншого від мене. Але що я можу вдіяти, якщо моя душа не відгукується на його заклик?

– І в кіно не хочеш іти тому ж? – запитує він глухим голосом. Очевидно, що я зачепила хлопця й образила, хоч і мимоволі.

– Не тільки... – відповідаю я, змушуючи себе дивитися в обличчя Денису, а не на свої туфлі... Я вже чітко визначила, що не буду з ним гратися в кішки–мишки, і не даватиму приводу сподіватися на розвиток наших стосунків. – Дідусеві справді не дуже добре. Я хочу бути поруч із ним. Але... Наступного разу більше не запрошуй мене, гаразд? Я буду змушена відмовитися.

Денис опускає голову на мить, а потім піднімає очі на мене.

– Це через нього, так? – запитує він.

– Через кого? – перепитую я, розуміючи, що ми обидва знаємо, про кого йдеться, і відчуваючи, як по спині пробігає холодок від однієї згадки про нього – Фелікса... Так, через нього, зокрема.

– Через Павленка, – він напружено стежить за емоціями на моєму обличчі, намагаючись вловити справжню реакцію.

– А що він? – збираюся я з силами і намагаюся не видати своє хвилювання від почутого імені.

– Він тобі подобається, – робить висновок Денис.

Серце починає тріпотіти, як метелик, якого спіймали за одне крило. Потім прискорюється серцевий ритм. І я відчуваю, що мені не вистачає повітря. Треба терміново взяти себе в руки і заспокоїться.

Денис називає речі своїми іменами. Він конкретно оцінює мій стан, про який я боялася зізнатися навіть самій собі. І це мені ще більш неприємно...