Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

Я розумію, який вигляд маю в його очах – кругла дурепа! Павленко мене багато разів діставав, ображав, а Денис захищав і заспокоював після сутички з Феліксом. Але щоразу варто було Феліксу тільки опинитися поруч зі мною, як між нами починалося якесь незрозуміле божевілля, яке я відчувала тільки з ним. І яке... хотіла повторити.

– Звісно ні, – повертаюся я думками в реальний світ і зосереджено вдивляюся в обличчя Дениса. – Що за дурниці?

– Ти мене обдурити намагаєшся, Поліно? – звужує він очі. – Мені здається, я цього не заслуговую.

– Не намагаюся, – похитую головою, намагаючись переконати в цьому радше себе, ніж його. – Він придурок. Я ніколи й близько його до себе не підпущу. Він тут ні до чого. Просто я не хочу давати помилкових надій тобі, Денисе...

Я знову зустрічаюся очима з його сумним поглядом.

– Ти хороший хлопець, але я не можу дати тобі нічого. Вибач... На мене чекає дідусь.

Я прискорюю крок і практично тікаю з території гімназії. Я більше нікого з них не хочу ні бачити, ні чути. Мрію швидше потрапити додому, обійняти дідуся, відчути тепло його рук і заспокоїтися. Занадто багато потрясінь для одного дня...

В автобусі дорогою додому мені не вдається відігнати нав'язливі думки про події, що відбулися в школі. Непростий день довелося пережити сьогодні.

Він намагався мене поцілувати – хочеться повідомити всьому білому світу, кричати про це на весь голос. Боже, ще секунда – і він міг дійсно мене поцілувати!

І це був би мій перший поцілунок... Чи був бажаним цей поцілунок? Сумніваюся. Я б не хотіла, щоб мій перший поцілунок відбувся на ґрунті чергового скандалу, за недоречних для цього обставин. Але емоції, які супроводжували мене в той момент, не можна порівняти ні з чим, що мені доводилося коли–небудь відчувати.

Цей драйв я не отримувала досі ні від кого й ніколи.

Божевілля. Втрата контролю. Дії на рівні інстинктів.

Це страшно, незрозуміло, незвідано мною, але водночас це приносило мені дивне задоволення – його неповторно привабливі очі близько, тепло, запах...

Чула це пояснюють елементарною хімією. А чим же можна пояснити наші дивні стосунки з Феліксом? Помутніння розуму якесь. 

У пам'яті продовжують спливати деталі – кожен його дотик, від яких моя шкіра вкривалася мурахами з голови до п'ят. Піддаватися мані ні в якому разі не можна – це зруйнує мене ж. Бо для Фелікса я – лише забава, іграшка, яка набридне йому одразу ж, щойно він отримає від неї все, що йому хочеться.

– Привіт, дідусю, – видавлюю із себе усмішку, намагаючись приховати від нього свій реальний стан.

– Привіт, мила випускниця, – чути з кімнати голос дідуся і його кроки в напрямку коридору. – Як усе пройшло? Свято вдалося? – він продовжує ставити запитання, рухаючись у бік коридору.

– Чудово, дідусю, зараз тобі фотографії відкрию. Я взяла до рук телефон, щоб відкрити пам'ятні світлини і мої руки немов обпекло – його тримав не так давно в руках Фелікс і на ньому ще зберігалися відбитки його пальців... 

– А це той хлопчина, який на мотоциклі за тобою вранці заїхав? – дідусь уважно вивчає фотографії, зроблені сьогодні на лінійці. Він переводить свій випробовувальний погляд на мене, чекаючи роз'яснень.

– А як ти дізнався? – я в крайньому замішанні дивлюся на нього.

– Так, розвідка доповіла, – дід хитро посміхається. – Від сусідів нічого не приховати.

– Це однокласник, дідусю. Просто підвіз.

– Добре, якщо просто.

Скільки ж мені ще сьогодні червоніти?

– Денис чудовий хлопець і добре до мене ставиться.

– А цей хлопець, який стоїть на задньому фоні й спопеляє тебе поглядом, він теж твій однокласник і яке в нього до тебе ставлення? – у словах дідуся з'являються єхидні нотки.

– Так... Це один із моїх шкільних... – я не договорюю, спантеличена несподіваним фактом побаченого на екрані телефону. Як так вийшло?  На екрані телефону крупним планом зображена я, а Фелікс стоїть віддалік, і його погляд, звернений на мене, може налякати будь–кого, не тільки рідного дідуся. Це погляд хижака.  

– Поліночко, ти в мене наївна дівчинка, незіпсована. Розумієш, так природа влаштована, що хлопчики твого віку думають дещо про інше, ніж дівчата, – дідусь говорить повільно, з паузами. Ретельно добираючи слова. І я уважно його слухаю. – Я не можу впливати на тебе в плані вибору когось із них. Кожен сам вирішує свою долю. Але просто прошу тебе : будь розсудливою. Я так не хочу, щоб хтось образив тебе, щоб ти страждала. Обіцяєш бути розумничкою?

– Обіцяю, дідусю. Я обіцяю, – я думала про те, що мій рідний дідусь, даючи мені настанови, навіть не уявляє, наскільки сказане ним актуальне для мене.