Читати книгу - "Ставка ненависть, Стефанія Лін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Світанкове світло пробивається у віконечко. Тільки тоді змушую себе повернутися на спину та сповзти на підлогу. Мої стегна у крові. Всередині все аж горить від болю. Я ще деякий час сиджу так, приречена терпіти біль, бо не здатна встати. Сльози жалю до себе висохли, гніву теж немає, втім як і прийняття ситуації. Я просто застрягла поміж миттю, коли виродок почав свою жахливо помсту, і миттю, в якій перебуваю наразі. Застрягла настільки, що все навколо припинило існувати.
Двері у каюту струшує стук. Налякано смикаюся. Вакуумна тиша у вухах зникає, на зміну приходять звуки яхти. За дверима лунає благальний голос Деймона:
— Ліліт, відімкни, дай мені хоч годинку поспати. Я втомився грати усю ніч. І пити.
Я не можу. Не можу нічого сказати, нічого зробити. Лише сльози душать, стискають легені, серце, все тіло. Деймон більше не стукає, певно вирішує, що сплю. Йде, поки я байдуже оглядаю власні синці, кров, сліди ночі… Повертається хлопець за кілька хвилин й відмикає двері власним ключем. Заходить та каже:
— Я взяв у капітана запасний…
Він одразу замовкає коли бачить мене, з розірваною білизною. Я сперлася на ліжко й не здатна досі рухатися. Темні очі повільно, надто повільно оглядають, помічають кров на шкірі, заплакане обличчя, синці на руках та ногах. Боковим зором бачу, як Поузі уважно вивчає мене цілком. Завмер за кілька кроків й не здатний рухатися. Наче боїться, що один крок і я розсиплюся.
— Він сказав, — хрипло бурмочу у світанкову темряву, — передати тобі привіт.
Я ніколи не бачила Деймона таким. Миттю замикає двері й кидається до мене. Присідає поруч, простягає руку, але не знає чи можна торкнутися. Все моє тіло струшує. Не впевнена чому тільки зараз нарешті з'являється хоч якась реакція, адже до цього почувалася мертвою.
— Ліліт. — з болем вимовляє.
— Він, — не можу втримати сліз, підіймаю очі до хлопця, хочу загубитися у цій темно-синій ночі, якою щодня насолоджуюся, — він сказав, ти колись переспав з його молодою дружиною. А тепер він хоче спробувати твоє дівчисько на смак… Я намагалася пояснити, казала, що не твоє дівчисько… — замовкаю.
Деймон тремтить. Він все ж торкається. Зрозумівши, що не пручаюся, підхоплює на руки та несе у ванну кімнату. Так дивно, що я не соромлюся оголеності. Зараз мені так боляче, що плювати на все. Хлопець саджає у ванну, вмикає душ й, налаштувавши воду, обережно змиває мерзенні дотики того чоловіка.
— Ти бачила його обличчя? — тихо запитує. Надто тихо, надто спокійно. Я знаю цей тон, насправді він у тисячу разів небезпечніший, ніж здається.
— Він був у масці, — тремчу, не від холоду, від пережитого. — Вона десь на підлозі.
— А голос? Ліліт, це важливо, ти впізнаєш його голос?
— Н-н-напевно.
Поузі намилює моє тіло, водить по шкірі піною, нашіптує багато-багато дурниць, а потім витирає насухо й несе на ліжко. Нічого з його рухів не трактується як хтиве, попри мою оголеність. Навпаки, Деймон максимально обережний, ласкавий й турботливий. Закутує в ковдру, сідає на ліжко спершись на узголів'я, саджає на себе й обіймає обома руками. Світанок минає, приходить справжній ранок, Деймон же колихає у своїх обіймах, не припиняє шепотіти дурнуваті жарти ледь чутно, й розказувати історії, які я навіть не слухаю. Поміж усього сказаного кілька разів повторює, що знайде мерзотника. Знайде і покарає.
Коли у двері каюти стукають хлопець одразу кидає крижаним тоном:
— Ми вийдемо пізніше.
— Містер Поузі, яхта вже пришвартована.
— Пізніше!
— Тоді потрібно буде….
— Я не зрозуміло пояснив? — гиркає він і голос на тому боці стихає.
— Добре.
Ми чуємо кроки. Хто б то не був, він йде. Я соваюся. Не зручно, що через мене вся команда яхти змушена перебувати на ній, а не йти по своїх справах.
— Нам потрібно йти.
— Ніхто нікуди не піде, поки ти не будеш готова вийти. — відрізає.
Розгублено дивлюся на суворе обличчя Поузі.
— Поки не буду готова?
— Саме так я сказав. Хочеш просидіти тут місяць, будь ласка!
— Я… я не знаю.
— Все нормально, — чітко каже. Губи його стиснуті, в очах гнів, але тон….такий м'який. — Я все виправлю.
— Як?
Несподівано він торкається обличчя. Обережно, щоб я не смикнулася, втім, так приємно, аж в серці тепло стає.
— Як ти захочеш.
В цій обіцянці так багато того, чого я хочу, але про що не насмілюся попросити. Тому що, не певна, що помста вилікує рани, притлумить завдані удари по серцю. Можливо помста дасть короткочасне задоволення, і я, трясця, не проти неї. Та хочеться мені геть іншого…
— Чому? — схлипую з надією.
— Ліліт, — з мукою вимовляє.
— Чому, Деймон? Чому як я захочу?
— Не став цього питання, — ласкаво, втім твердо, каже. Ні, навіть благає. А я не розумію причин.
— Я хочу покарати того виродка, — змінюю тему.
— Я покараю.
— Ні, не ти. Я.
— Тоді влаштую все для цього. Ми дізнаємося хто це був, тому що я не пам'ятаю ніяких дружин. Присягаюся, Ліліт. Він не буде жити безкарно.
— Добре.
Поузі притуляється чолом до мого чола.
— Добре.
Заплющую очі. Притуляюся до сильного тіла, й засинаю, оточена ароматами шоколаду, алкоголю та диму.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ставка ненависть, Стефанія Лін», після закриття браузера.