Читати книгу - "Золотавий кудрявець і долі невипадкових людей. Ч. 1. Сирота., S Batura"

— Ай! — голосно вискнув відкинутий убік Тім і замовк на асфальті. 

— О, Господи, що я наробила! — вигукнула ще досить молода жінка за кермом автомобіля і миттю підбігла до бідолахи: — Хлопче, ти живий?! Я тебе не вбила? Ну, скажи хоч щось. 

Вона налякано забелькотіла, а юрба біля контрольно-пропускного пункту почала рухатися до місця нещасного випадку. 

— Вибачте, жінко, — сердито хрипнув розгублений мірошник, розуміючи, що завдання директора — доставити хлопчину у військовий ліцей — під загрозою і відповідно достроковий вихід на забезпечену пенсію теж. — Хіба можна так містом ганяти? Ви ж усіх людей передавите! 

— Так, я не хотіла... — схиливши голову, винувато відповіла представниця ділових кіл в екстравагантному костюмі і, нахилившись до жертви, мовила: — Я всього лише їхала на територію ліцею, везла туди свого сина, він хоче стати офіцером. І тут таке... 

— Хто сказав, що я хочу стати офіцером? — підходячи до матері, похмуро відказав довговолосий хлопець з діамантовою сережкою в лівому вусі. — Я мрію бути музикантом. Хоча танцюрист чи мандрівник мені теж підійде, а не армія з тяжкою артилерією. Може, все-таки поїхали додому? 

— Ви вже нікуди не поїдете! — гаркнув роботяга, охопивши поглядом людей, які брали в кільце місце події. — Спочатку за вас візьметься поліція. За таке треба відповідати й досить суворо. 

— Хлопець, явно не вижив. А вони відмажуться, — шепнув хтось у натовпі. 

— Ще б пак, — погодився хтось. — Гляньте, яка в них машина. Дурню зрозуміло, що люди непрості. 

— Ну все, я викликаю поліцію, — рішуче стенув плечима громила і сором'язливо опустив очі, бо його єдиний піджак тріснув на спині. — Щоб тебе... 

Між тим уперта жінка знову нахилилася до Тіма і засмучено звернулася: 

— Синочку... Ти ж мені, як синочок. Такий кучерявий, золотий. Прокинься, любий. Ах, якби я могла відмотати час назад, не домовлялася б про вступ мого безглуздого сина, не їхала б на територію і не збила б тебе. 

— Чому це я безглуздий? — здивувався хлопець із сережкою та акцентував: — Ти хотіла сказати — тямущий. 

— Артуре, ти нероба. Лише військова школа може тебе виправити. Златовласику, чуєш, синочку, прокинься, — знову заблагала бізнесвумен і цього разу не дарма. 

— Мамо, це ти? — розплющив очі Тім і, посміхаючись на всі зуби, радісно промимрив: — Як я радий тебе бачити. Де ж ти була весь цей час? 

— Слава Богу, живий! — не стрималась співчувальниця і, міцно обійнявши нещасного сиротину, зашепотіла: — Мама так мама. Я не проти. Аби ти був здоровий. 

— Я здоровий, — продовжуючи посміхатися, відповів Тім. — І збираюся вступати у військовий ліцей. Звісно, мені ще не до кінця зрозуміло, що це таке, але мірошник сказав, будемо кататися на танках і літати серед хмар.

— На танках і серед хмар? — пожвавився хлопець із сережкою та аж застрибав від радості. — А мені таке до вподоби. Оце так пригоди. Хочу, хочу, хочу! 

— Будете, мої любі, і кататися, і літати! Вважайте, що вже усе вирішено. Залишилося тільки зателефонувати начальнику ліцею. 

— Начальник уже тут! — вириваючись із натовпу, командним голосом крикнув статний генерал у темно-синій формі й блискучими зірками на кітелі. — Хто це зібрався мені телефонувати й що трапилося? Чому перегороджуємо проїзд і сидимо на асфальті? 

Високопоставлений офіцер похмурився, а потім продовжив баритонити: 

— До мене повинні приїхати дуже важливі персони. Негайно звільніть проїзд! 

Перелякавшись посадовця, юрба роззяв почала повертатися до контрольно-пропускного пункту, і тільки учасники дорожньої пригоди разом із мірошником не повели й вусом. 

— Я не зрозумів, — аж захрипів генерал, — для вас треба особливе запрошення?! 

Він суворим поглядом охопив людей біля машини. 

— Вибачте, але так! — залишаючи Тіма наодинці та підводячись на ноги, жорстко відповіла, як виявилося, дуже рішуча жінка і додала: — Не лише запрошення, а й супровід на територію ліцею. Ми і є ті персони, на яких ви чекаєте. 

— Як ті персони?.. — не повірив генерал, але номерний знак автівки все відразу прояснив. 

Високопоставлений офіцер спочатку остовпів, а коли переварив інформацію, нервово загикав. 

— Перестаньте дурня валяти, — розсердилася бізнеследі. 

Вказавши на Тіма з Артуром, розпорядилася: 

— Скоріше забирайте хлопчаків та оформляйте документи. Нехай вчаться бути хорошими людьми. А златовласика... — кивнула вона на свою бідну жертву, — негайно покажіть лікареві. Треба переконатися, що з ним усе добре. Сподіваюся, тато не проти? 

— Хто не проти? Я не проти? — впіймавши на собі погляд жінки, яка розтоптала генерала, заметушився чолов'яга. — Златовласик — не мій син, він сирота. 

— Он як? — більше зраділа, ніж засмутилася мати одинака. — Був сиротою. 

Жінка тут же посміхнулась і впевнено сказала: 

— Тепер хлопчик — член нашої сім'ї. Чуєш, Артуре? Бережи брата!