Читати книгу - "Небезпека у лісі! {оушен}, Страгозорый"

Глава шістнадцята. Змінити історію.

— Я міг би дати тобі змогу прожити своє власне життя трохи... По-іншому.

    Він з'явився тоді, коли я заснув. І зараз, дивний гібрид, який був схожий на частку неба, яке в свою чергу спустилось до мене, сидів навпроти. Я з цікавістю розглядав його, бо не кожного дня таке побачиш. А він дозволяв мені це зробити, схоже, звикнувши до подібного від звичайних гібридів.

    Він дійсно був схожий на небо. На нічне небо. Звичайної луски, до якої ми звикли він не мав. Але можливо, він і без неї мав добрий захист. Його шкіра - або щось схоже на неї, - наче переливалась і була не матеріальною. Я не знаю, як правильно її описати, але якщо дивитися на нього, можна подумати, що ти дивися на зоряне небо. При тому зорі трохи рухалися, коли ось-ось повинен був початися світанок як у звичайному світі. Але світанок на його тілі так і не настав.

     Також його тіло мало легенькі фіолетові кольори. Такого ж кольору були і його пусті очі без нічого - без зіниць, без склер, без райдужки. Хоч це мене майже не здивувало, але було трохи незвичним.

    Коли я нарешті зрозумів, що ось так без сорому роздивляюсь незнайомого гібрида, відвів погляд, трохи присоромившись. Все ж, батьки вчили мене не роздивлятися ось так відкрито незнайомців, бо це було не дуже поважно. Звісно, дивитись у очі можна, але ж не розглядати ось так впритул...

    Згадав його слова і задав запитання, яке пройшло мені першим в голову:

— Що значить «по-іншому»? Хіба життя по-іншому прожити можна?

— Зі мною так. Ти тільки попроси.

— Хто ви? - Запитав я друге, більш логічне питання, яке мабуть, треба було задати з самого початку.

— Це довго пояснювати але гадаю, часу в нас ще багато.

     Я знову подивився на нього. Він такий спокійний. Мені б його спокій.

— У світі є так звані «хранителі». Вони відповідають за свої зони. Наприклад, є хранитель часу - тобто я. Є хранитель хвороб, який зараз дуже слабкий через те, що можливо ось-ось настане його кінець, бо він смертний і хвороби підтримували його життя якомога довше. Взагалі хранителей четверо  - хранитель хвороб, часу, життя і смерті та магії. Тобто основні. Зазвичай ми особливо не влазимо в життя звичайних гібридів, бо це може сильно зашкодити і змінити історію, чого краще не робити, але інколи нам доводиться це зробити. Інколи ми зустрічаємося на таких собі зібраннях - розмовляємо, вирішуємо, чи варто там чи там комусь якось допомагати. Також ми ніколи не з'являємося ні у кого на очах, якщо нема сильної потреби, бо боїмося, що тоді гібриди почнуть використовувати наші сили для війни та чогось подібного.

    Коли хранитель замовчав, я сидів, обдумуючи його слова. Потім повільно кліпнувши, запитав:

— Вибач, а... Навіщо ти мені це все розповідаєш? - Запитую, трохи примружившись. - Навіщо ти хочеш спробувати мені дати другий шанс? Ти ж сам сказав, що вам не варто з'являтися на очі у звичайних гібридів, бо це може вам зашкодити.

    Він явно так просто не розповідає мені все це і, я просто певен в цьому, не допоміг би мені тільки через те, що я хочу зупинити Зена й все таке інше. Все ж, я не один з тих «особливих», до яких приходять добрі дядьки в самий поганий час, коли ніхто вже не має надій і допомагають йому вирішити проблеми.

— Ми хочемо, щоб ти став одним з нас. Щоб ти в майбутньому став хранителем хвороб.

    У мене ледь щелепа не відпала. Хранитель? Я? Якого чорта? Вони подуріли там геть? Я взагалі нічого майже про хвороби не знаю, знаю лиш про «звичайні», дуже слабкі, та й то не певен у тому, що знаю на всі сто відсотків як їх варто лікувати. А вони ще хочуть посадити мене на таку посаду...

    Хранитель, бачачи моє здивоване обличчя, обережно поклав лапу мені на плече, наче намагається мене заспокоїти.

— Не хвилюйся. Воно не так вже й важко. До того ж, тобі усе пояснять і не буде такого моменту, як з твоєю другою іпостасью.

     Ну, принаймні, хоч щось. Хоч тут мене не залишать самого, як зробили до цього.

— Але чому я? - Запитую тихо.

— Розумієш... Зараз на цю кандидатуру підходиш по більшій частині саме ти, як майже безсмертний демон. - Я не питав про це «майже» добре розуміючи про те, що він мав зброю з того матеріалу, з якого зроблен мій меч. - Я довго слідував за тобою, і коли настав час обирати, роздивився багато усіляких моментів, пов'язаних з тобою в майбутньому. З дуже малою вірогідністю ти підеш проти нас. А якщо й підеш - тільки через острахи за себе й рідних. 

— А... А як же другий шанс? - Знову запитую, згадуючи початок нашої розмови.

— Ну а тут як вже піде. Якщо пощастить - ти будеш жити звичайним життям. Якщо ти вирішиш нічого не змінювати - хай так і буде.

— Я зможу потім якось повернутися до цього життя, яким я живу зараз?

— Ну... - Хранитель потис плечима. - Якщо дуже захочеш, то так. Гадаю, що це можна влаштувати, і ніхто не буде проти. То, ти хочеш спробувати пережити власне життя знову? - Запитав він, простягнувши мені одну лапу.

    Якийсь час я дивився, дивлячись на нього і вагаючись. Мені варто врятувати мати. Але якщо я зміню щось у хронології своєї власної історії, її ніхто не вкраде.

     Ну що ж, мамо. Я роблю це заради тебе...

..  

  

..  

  

..  

  

..  

  

..   

— Вставай, на полювання запізнишся. - Тихо мовила мати, і я повільно відкрив очі.

     Роззирнувся по сторонах, не до кінця ще розуміючи, що взагалі зараз відбувається. Але через декілька секунд до мене нарешті дійшло - я в минулому. Якраз в той час, коли ось-ось могли проявитися мої сили амфігора.

— Сьогодні ти вперше полюєш один. - З легким хвилюванням але й з радістю та гордістю за мене в голосі продовжувала мати, доки слідкувала, як я повільно сідаю, мляво роздивляючись усе довкола.

     Так, це дійсно той момент. Я пам'ятаю його добре. Ми тоді з батьком ледь вмовили мати дозволити мені піти самому на полювання і тоді, якщо не помиляюсь, я вперше забрів на територію лісу через дорогу без нікого. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍