Читати книгу - "Грона гніву"

сказав батько,— ми все, що було на обійсті, продали, а потім цілу купу бавовни назбирали, навіть дідо.

— Назбирав,— підтвердив дідо.

— Усе зібрали — і вийшло двісті доларів. Сімдесят п’ять за цю вантажівку віддали, а потім з Елом зняли верх, надвоє його розрізали та облаштували авто. Ел збирався полірувати клапани, але був надто заклопотаний, та й зара’ десь вештається. Лишилося в нас півтораста доларів. Покришки дуже старі, ця вантажівка далеко не поїде. Ще є пара запчастин. Доведеться, мабуть, по дорозі докуповувати.

Сонце стояло над головами й палило промінням. Тіні від кузова лягали стовпчиками на землю, а від вантажівки пахло гарячим мастилом, цератою і фарбою. Кілька квочок почеберяло з двору й заховалося від сонця в повітці. У хліву свині лежали, важко дихаючи і привалившись до паркана, де ще був якийсь затінок, і верескливо скаржилися дедалі пронизливіше. Обидва пси розтяглися в червонястій пилюці й важко дихали, висолопивши запорошені язики, з яких крапала слина. Батько насунув капелюха на очі й присів навпочіпки. Наче це сприяло роздумам і спостережливості, він сидів отак і критично оглядав Тома, роздивляючись його новий, але вже приношений кашкет, костюм, нові черевики.

— А ти гроші на цю обновку розтринькав? — спитав він.— Замордуєшся в такій одежі.

— Ні, її там дали,— відповів Том.— Коли я виходив, мені видали.

Він зняв кашкет і якийсь час дивився на нього в захваті, потім витер чоло, хвацько насунув картуза набакир, потягнувши за козирок.

Батько зауважив:

— А нівроку тобі черевики видали.

— Еге,— погодився Джоуд.— Нівроку-то нівроку, але не надто вони годяться, аби в спеку швендяти.

Він присів поряд з батьком.

Ной повільно промовив:

— Мо’, приладнаймо борти, речі завантажимо. Мо’, тоді Ел підійде...

— Я вмію водити машину, якщо тре’,— сказав Том.— Я водив у Макалістері.

— Добре,— відповів батько, і його очі стали вдивлятися в дорогу.— Якщо не помиляюся, це якраз малий додому плуганиться, акурат зара’,— сказав він.— Просто як ганчірка висотана.

Том і проповідник поглянули на дорогу. І бешкетник Ел, помітивши, що його заскочили, розправив плечі й гордовито попрямував подвір’ям, наче півень. Він зухвало наблизився, ще не впізнаючи Тома; а коли впізнав, то замість хвалькуватості в очах засяяли замилування й захоплення, а пиху як рукою зняло. Джинси в Ела були вузькі, підкасані на вісім дюймів, щоб було видно черевики з підборами, а пояс — тридюймовий, з мідними бляшками; та все це, навіть червоні нарукавні пов’язки на блакитній сорочці та зухвало заломлений капелюх, не могло зрівняти Ела з братом, який убив людину, і ніхто цього забути не міг. Ел знав, що навіть сам викликає захоплення серед своїх однолітків, тому що його брат убив людину. Він чув, як подейкували в Саллісо: «Це Ел Джоуд. Його брат прибив хлопця лопатою».

І тепер Ел, смиренно наближаючись, побачив, що його брат не чванько, як гадалося. Ел побачив темні похмурі очі й непорушне, спокійне, жорстке, навчене володіти собою ще у в’язниці обличчя, в якому не виказувалося ні опору, ні плазування перед тюремними наглядачами. Й Ел одразу змінився. Несвідомо він став наслідувати брата, і вродливе обличчя молодшого спохмурніло, а плечі ледь похилилися. Ел навіть не пригадував, яким Том був раніше.

— Здрастуй,— привітався Том.— Ісусе, та ти витягнувсь, як бобове стебло! Я б тебе не впізнав.

Ел, тримаючи руку для вітання, якщо Том захоче потиснути її, усміхнувся. Том простягнув йому руку, рука Ела сіпнулася назустріч. І між братами виникла симпатія.

— Мені казали, ти добре впораєшся з вантажівкою,— сказав Том.

Й Ел, не бажаючи, щоб брат вважав його хвальком, відповів:

— Ні, я до ладу цього не знаю.

— Вештаєшся ото,— сказав батько.— Геть ні на що не годишся. Ну, тобі треба навантажити речі та продати в Саллісо.

Ел глянув на брата.

— А ти хочеш поїхати? — спитав він якомога недбаліше.

— Не можу,— відповів Том.— Мені тре’ тут бути. Ще будемо разом по дорозі.

Ел намагався поставити головне питання, яке його хвилювало:

— Ти... ти втік?.. З тюрми?

— Ні,— відповів Том.— Умовно звільнили достроково.

— А-а...— Ел був трохи розчарований.

Розділ 9

 маленьких хатинках орендарі перебирали свої добра — речі своїх батьків, своїх дідів. Ворушили своє майно, готуючись до подорожі на Захід. Чоловіки були безжалісні, тому що минулого не повернути, але жінки знали, що минуле ще не раз нагадає про себе найближчим часом. Чоловіки рушали до комор і льохів.

Ось плуг, ось борона — пам’ятаєш, у війну сіяли гірчицю? Пам’ятаю, приїздив до нас один, заохочував вирощувати каучуковий кущ — як його — ґваюлу? Казав, що розбагатіємо. Винеси ці інструменти — отримаємо за них кілька доларів. А заплачено вісімнадцять доларів за рало плюс доставка.

Шори, вози, сівалки, мотики. Принеси їх. Давай сюди. Завантаж у віз. Звезеш до міста. Продай за те, що дадуть. Продай коней і фургон теж. Більш їх не треба.

П’ятдесят центів — замало для хорошого плуга. Сівалка коштувала тридцять вісім доларів. Двох доларів бракує. Не можу ж я тягти це все назад... Ну, бери все і мою злість разом. Бери насос і шори. Бери оброті, хомути, посторонки. Бери червоні скляні підвіси — для начільника, червоні трояндочки скляні. Для мерина купляли. Пам’ятаєш, як він ноги піднімав, коли клусом біг?

Мотлох звалений у дворі. Не можу продати ручний плуг. Металобрухт за п’ятдесят центів. Диски і трактори — ось тепер у ціні.

Ну, беріть усю цю мізерію за п’ять доларів. Ви купуєте не тільки мотлох, ви купуєте життя, яке стало мотлохом. І ще — побачите — ви купуєте злість. Купуєте плуга, який виб’є землю з-під ніг ваших рідних дітей, купуєте зброю і волю, які могли б урятувати вас. П’ять доларів, а не чотири. Не потягну ж я це все назад... добре, беріть за чотири. Але попереджаю: ви купуєте те, що підкосить ваших дітей. А ви цього не побачите. Не зможете побачити. Беріть за чотири. Тепер що там за коней і за фургон? Такі красені-возовики, один в один, однакової масті, як виступають по дорозі, крок у крок. Варто натягнути посторонки — і шенкелі з крижами напружаться, і коні разом виграють. А вранці, як сонце визирне, аж сяють. Дивляться через огорожу, винюхують хазяїна, виглядають його і нашорошують жорсткі вуха, щоб почути, а чуби чорні!