Читати книгу - "Грона гніву"

Є в мене дівчинка, так вона любить заплітати коням гриви і чубки, червоними бантиками прикрашає. Любить це. А тепер цьому край. Я міг би розказати вам кумедну оповідку про доньку та он про того гнідого. Ото сміялися б ви. Зліва мерину вісім років, тому, що праворуч,— десять, а працюють обоє, наче двійнята. Бачите? Зуби. Усі цілі. Легені глибокі. Ноги рівні, чисті. Скільки? Десять доларів? За обох? І фургон на додачу — о Ісусе Христе! Та я б їх пристрелив і згодував першому-ліпшому псу. Ох, беріть їх! Хутчіш беріть, містере. Ви купуєте з ними й маленьку дівчинку, яка заплітала коням чубки, знімала в себе з кісок червону стрічку, відступала, милувалася, а потім терлася щокою об м’які ніздрі. Ви купуєте роки труду на сонці, ви купуєте невимовне горе. Але знайте, містере. Ви отримуєте премію за цей мотлох і за цих коней — зростатиме вальок злості у вашій хаті, кожну квітку отруїть і принесе плоди. Ми могли б урятувати вас, але ви нас підкосили, і настане день, коли й вас підкосять і ніхто не порятує.

Й орендарі поверталися додому, сховавши руки в кишенях, насунувши капелюхи на очі. Деякі купували пінту пива і прожогом її випивали, щоб одразу відчути отупіння. Але вони не сміялись і не танцювали. Не співали, не пощипували струни гітар. Вони поверталися до своїх ферм, засунувши руки в кишені й низько опустивши голову, здіймаючи ногами червоний пил.

Мабуть, ми зможемо почати все наново, у новому, багатому краю — у Каліфорнії, де ростуть фрукти. Почнемо все спочатку.

Але ви не можете почати. Життя починає тільки немовля. А ти і я... усе минуло. Що нам спалахи гніву, хоч тисячу разів — не обходить. Ця земля, ця червона земля, укорінена в нас; потопи, пил, посуха — усе це в нас. Ми не можемо почати знову. Злість ми продали лахмітнику — і він отримав її, але вона лишилась і в нас. І те, що хазяї наказали нам забиратися геть, і те, що трактор розбив хату,— це все в нас живе, доки не вмремо. А коли поїдемо до Каліфорнії або ще кудись, то, як барабанщики на параді, поведемо за собою свою злість. І буде, що армія розлючених прямуватиме одним шляхом. І всі разом ступатимуть, і смертельний жах запанує від цього.

Орендарі човгали додому в червоній куряві.

Коли все, що можна було продати, продали: пічки, ліжка, стільці та столи, маленькі буфети, відра і бак — ще лишалося повно всього; і жінки сиділи серед цих звалищ, перебираючи їх знов і знов, задивляючись у далечінь, за обрій, у минуле: світлини, люстерка в оправі, а ось ваза.

Ви чудово знаєте, що ми можемо взяти, а що ні. Ночуватимемо просто неба — значить, кілька гладущиків, щоб готувати і прати, і кілька матраців для сну, ліхтар, і відра, і шматок брезенту. Ось бідон для гасу. Знаю, як використати. Буде плиткою. І одяг — візьміть весь одяг. І рушницю? Без рушниці як без рук. Коли не буде ні взуття, ні їжі, ні самої надії, у нас лишиться рушниця. Коли дідо прийшов сюди — пригадуєш, я розповідав? — у нього були перець, сіль і рушниця. Більше нічого. Це годиться. І ще пляшка для води. Тепер, здається, повно всього. Причіп украй переповнений. Малі поїдуть у причепі, а бабця там буде на матраці. Інструменти, лопата, пилка, гайковий ключ і обценьки. Сокиру теж. Ця сокира сорок років одслужила. Поглянь, як лезо затупилось. І, авжеж, мотузку. Щось ще? Залиш або спали.

Наближалися діти.

Якщо Мері забирає цю ляльку, брудну ганчір’яну ляльку, таку подерту, годі я візьму свій індіанський лук. Заберу. І дрючок — він великий, з мене заввишки. Мені він потрібен. У мене цей дрюк давно — з місяць, а то й з рік. Без нього не обійдусь. А як там у Каліфорнії?

Жінки сиділи серед рокованих на загибель речей, перебирали їх і оглядали, задивляючись у далечінь, за обрій, у минуле. Ось книжка. Від мого батька лишилася. Він любив її. «Подорожі прочанина». Часто читав. Підписана ним. І його люлька — досі пахне тютюном. А ось картинка — янгол. Я на неї дивилася перед першими трьома пологами, та щось не допомогло. Думаю, ми могли б узяти цього порцелянового собачку? Тітка Седі привезла його з виставки в Сент-Луїсі. Бачите? Ось напис просто на песику. Та ні, не варто, мабуть. Ось лист від брата, писаний за день до його смерті. Ось той самий старий капелюх. На ньому пір’я — зараз таке не носять. Ні, там немає місця.

Як ми можемо жити, коли наше життя забрали? Як ми збагнемо, що ми — це ми, коли забрали наше минуле? Ніяк. Облиште це. Спаліть це.

Вони сиділи й дивилися на це, намагаючись закарбувати собі в пам’яті. Як далі жити, коли не знатимеш землю за своїм порогом? Як жити, коли прокидаєшся вночі й знаєш, що рідної верби немає? Чи можна прожити без верби? Ні, не можна. Верба — це ти. Біль, який катував тебе на тому матраці — той нестерпний біль,— це ти.

А діти — якщо Сем візьме свій індіанський лук і дрючок, тоді я теж дві речі візьму. Я візьму ще пухову подушку. Це моє.

Раптом вони занервували. Треба забиратися швидко. Не можемо дочекатися. Ми не можемо чекати. І вони звалили майно у дворах та підпалили все. Вони стояли й дивилися на вогонь, потім з гарячковою швидкістю стрибнули до машин, завантажили речі та поїхали, ховаючись у пилу. Курява висіла в повітрі довгий час після того, як зникли навантажені машини.

Розділ 10

оли вантажівка від’їхала, завалена інвентарем, важкими інструментами, ліжками та пружинними матрацами — усіма речами, які можна продати,— Том пішов блукати по ділянці. Він постояв у повітці, біля порожнього стійла, побував у комірчині для інвентарю, відкинув щось убік — і це виявився зламаний зубець косарки. Він обійшов усі пам’ятні місця — червоні береги, в яких ластівки ліпили свої гнізда, і вербу біля хліва. Два підсвинки рохнули й сіпнулися на нього через загороду — чорні свині, які вигрівалися в затишку. І тут його проща скінчилась, і він сів на призьбі, де впала тінь. За ним поралася мати, перучи у відрі дитячий одяг; її сильні руки з ластовинням були до ліктів забризкані мильною