Читати книгу - "Вовче прокляття, Марія Власова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Агонія – така назва для мого стану спадає на думку. Я не можу її припинити, хоч і хочу цього частиною своєї свідомості. Машину трясе на наших славнозвісних дорогах і кожного разу, коли я підскакую на котрій ямі, то б'юсь розбитим носом об зуби Руслани. Вона не дихає, принаймні не ротом, я цього просто не відчуваю. Все ще тепла, м'яка, та вже не жива. Вона ж була такою сильною, стійкою, наче скала. Я завжди заздрила її якійсь внутрішній силі, що заставляла решту людей тягнутись до неї. Її всі обожнювали, інколи мені здавалось, що навіть мій власний батько любить її більше за мене. До того ж Руслана була перевертнем, що лякав мене до зубного скреготу і мучив в кошмарах. І така людина стала жертвою такої нікчеми. Чому? Чому вона тут? Гаразд я, він якось дивно поводився зі мною після нового року, можливо навіть переслідував. Адже звідкись він знав де я живу і навіть працюю. Але причому тут Руслана?! За що? Чому вона?! Чому саме зараз, коли моє життя і так перетворилось в пекло?! Чому все це відбувається?! Відповіді немає. Та чи хочу взагалі я про неї дізнатися? Мабуть, ні. Я все ще надіюсь, що це мій кошмар, але кожен болючий подих розвінчує цю надію.
Ями на дорозі стають більшими, а потім машина з'їжджає на ґрунтову дорогу, від чого мене мотає по багажнику разом з Русланою. Щось металеве під рукою, нагадує розміром маленьку лопату. Моїх сил вистачає ледь пошкрябати це нігтями. Не розумію звідки стільки болі в кожній клітці тіла, адже окрім голови, я не пам'ятаю, щоб десь ще він мене бив. У мене немає сил навіть боротись, яка ж я жалюгідна, як Кай і казав. Не хочу, щоб він мав рацію!
Машина зупинилась, я була не готова до цього. Хоча як можна бути готовою до власної смерті?! Музика продовжила грати на повну, поки відкрився замок багажнику. Я б могла втекти, якби були сили. Вивалитись з цього душного пекла на морозне повітря сірого, в очікуванні весни, лісу. Могла б схопити лопату і дати відсіч покидьку. Але я не ворушилась, так наче все, на що здатна – це судомно вдихати повітря, задихаючись від болю та істерики.
«Жалюгідна» — пронеслось в голові голосом Кая, заставляючи скребти нігтями по металу, в пошуках ручки від лопати. Вона найшлась одразу, я стиснула її, стримуючи стогін від натуги.
Музику виключили. Машину гойднуло, коли її господар, не спішачи, вийшов з неї. Він насвистував мелодію, так радісно і спокійно, наче для нього ця ситуація рядова, звична. Скільки у нього було ще таких, окрім мене і Руслани? Вони теж бились до останнього? Очевидно у них нічого не вийшло. Навіть у вовчиці – Руслани, не вийшло! То як у мене вийде?! Страх заставляє зажмуритись і сильніше стиснути руків'я. Я повинна хоч спробувати! Мене ніхто не спасе, ніколи не спасав, окрім матері. Але її уже теж немає.
Він підняв двері багажника, перестав насвистувати та застиг, наче любуючись своїм діянням. Чортів псих!
— Ходи но сюди, — говорить він з якимось огидним задоволенням, після чого я відчуваю, як його рука проковзує під грудьми.
Не кричу тільки тому, що всі сили ідуть на те, щоб тримати маленьку лопатку. Я очікувала, що він мене підхопить на руки, та сил у професора явно було менше, чим думала. Він буквально стягнув мене з багажника, стогнучи, як старий дід. І от в момент, коли він уже збирався відпустити, отримав гострою стороною лопати по обличчю. Мене тут же кинули на землю, пронизливо закричавши. Імпровізаційна зброя випала кудись з рук, а я, з новими силами, поповзла геть, в сторону лісної хащі. Я повинна піднятись, поки він криє мене лайкою, продовжуючи кричати, як очманілий.
Спочатку раком, потім хапаюсь за дерево й відштовхнувшись від нього, біжу, не розбираючи дороги. При цьому голова так паморочиться, що не зрозуміло як я ще не протаранила головою землю.
Мій біг тривав недовго, він наздоганяв мене, точніше, це зробила його бита. Удар такої сили, що мене кинуло в бік, і я впала на землю, не маючи снаги більше піднятися. Очі заливало власною кров'ю. В биту вбиті погнуті ржаві цвяхи, наче самого цього інструменту недостатньо, щоб завдати болю. Та мені пощастило, жоден із цвяхів не пробив голову, принаймні я цього не відчувала. Усе таке розмите, та й лівим оком нічого не бачу. Чи то через кров, чи через біль, настільки сильний, наче голову проткнули через око? Та хіба б я була жива, якби це справді було так? Серце розривається в грудях, ребра наче тріщать, а багатостраждальне плече, на яке я власне й упала, просто горить від болю!
Агонія, все це агонія. Вона продовжується, триває наче цілу вічність. Але я не хочу здаватися! Не зараз, не після всього, що пережила! Повзу, стогнучи від болю, тому, що від цього залежить моє кляте життя!
Кілька метрів далися мені з такими труднощами, що я не розумію, чому він мене ще не добив. Чому все це відбувається? Після удару нічого не чую, тільки жахливий писк, від якого наче вибухає голова. Хоча мене стільки по ній били, що відчую тільки полегшення, коли це нарешті станеться. Обертаюся і єдиним оком, що не запливло, дивлюся на мого мучителя. Він стоїть спиною до мене і вдивляється в лісову гущавину. Там хтось є, а я просто не чую?
Я закричала, нестямно, з усією гучністю, на яку була спрагла, але не почула цього. Від крику стало легше, з криком випустила весь біль і відчай. Ось тільки йому це не сподобалося. Він повернувся до мене, і я зрозуміла, що доб'є. Мені хотілося жити, шалено хотілося. Усе, що я змогла, це прикрити голову єдиною цілою рукою, молячись прожити хоч трохи довше. По справжньому жаліючи, що не перевертень і не можу просто перетворитися у вовка і відгризти його кляту голову!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовче прокляття, Марія Власова», після закриття браузера.